В одному із сіл Ніжинщини, майже через одну, стоять старі покинуті хати. Пошкоджені часом та мародерами, мовчазні, сумні, але сповнені пам’яті. Вони ніби застигли між минулим і теперішнім, ледве тримаючись за землю, на якій стоять. І бережуть спогади, і історії, що колись у них жили: дзвенів дитячий сміх, лунали пісні, пахло свіжим хлібом і смаженою картоплею з печі. Там народжувались і помирали, святкували і переживали горе і радість. А тепер – лише покошені, вибиті віконниці, похилений дах і дикий хміль, що обвив колись живі стіни.
Дощ стікає по пошкоджених дахах, вітер гуляє кімнатами, на підвіконні порожній глиняний глечик, у кутку стара лава вкрита пилом і розвалена, розграбована піч… Але навіть у руїні вони несуть красу – справжню, непоказну, глибоку. Такі хати – це не просто старі будівлі. Це символ нашої духовної втрати. Вони нагадують про те, що варто берегти : родинні зв’язки, пам’ять про рід, любов до рідного дому і до землі. Вони – не тінь минулого, а дзеркало сьогодення і, можливо, ключ до іншого майбутнього. Треба зберігати і повертати до життя те, що вчить нас бути людьми.
І ,можливо, колись хтось повернеться, відновить, або побудує нову хату, вдихне нове життя в старі мури, в українське село. А поки, старі хати мовчать: про наше коріння, наш біль і наші надії.
Марина Ігнатенко
