У невеликому селі Носелівка, що належить до Височанської громади, кожна нитка в руках Людмили Курінської має значення. Однією вона зшиває життя людей із книгою, іншою — фронт із тилом. Бібліотекарка, волонтерка, активістка. Її історія — про тиху, але надпотужну силу серця.
У Носелівці бібліотека працює не повний робочий день. І цього досить, аби старші люди, які не користуються гаджетами та інтернетом, мали змогу взяти щось почитати.
«Осінню та взимку читають більше, — розповідає Людмила Курінська. — Буває, все перечитано, нема що запропонувати. Фонд давно не оновлювався». Літом — інша справа: сільські роботи забирають весь час. А діти? Дехто читає лише скорочені версії творів в інтернеті. Але й серед них є ті, хто приходить за справжніми книжками, кому важливе відчуття сторінки, її шелестіння.
Пані Людмила — бібліотекар лише на пів ставки. Та для своїх читачів вона — на повну. Вона — місток між минулим, де читання було щоденною практикою, і майбутнім, де книга знову може стати цінністю.
У 2022-му Людмилі зателефонувала Ірина Мисник. Запропонувала долучитися до плетіння маскувальних сіток. Вони разом поїхали на «майстер-клас» до сусідів, вивчили процес, отримали перші матеріали — і робота закипіла.
Так народилася команда «Справа серця» — неформальне, але символічне об’єднання жінок і чоловіків, які не можуть стояти осторонь. Починали з 11 осіб. Тепер — вісім постійних. Дехто пішов через стан здоров’я. Але ті, хто залишився — працюють щодня, попри втому, холод, байдужість інших. Волонтерський центр не має опалення. Гріються біля обігрівача.
«Хлопцям в окопах ще холодніше», — кажуть жінки. І плетуть далі. Сітка за сіткою — до перемоги Матеріали шукають самотужки. Іноді вдається знайти спонсора. Але дедалі важче — війна йде четвертий рік, люди втомилися. Проте фронт не зупиняється — і вони теж ні.
«Замовлень багато. Сіток уже стільки зробили, що я збилася з рахунку. Найдовша — 9 на 15 метрів. Торік восени було використано понад 1000 метрів основи для сіток, а зараз — вже майже 2000», — ділиться Людмила. І вони не просто плетуть. Вони й відправляють самі — «Новою поштою» з Бахмача, Борзни, бо в селі поштового відділення немає. Людмила на власному авто, за свої гроші, кидаючи всі нагальні справи, мчить терміново відіслати таку необхідну річ на фронт.
Попри зусилля, на рівні депутатів та старост їхню справу майже не підтримують. Іноді навіть висміюють: «Сіточники… Хочете — плетіть».
Але це не зупиняє команду. «Коли вже зовсім немає сил і здається, що все даремно, ми говоримо одна одній: “Так буде не завжди. Скоро все налагодиться”. І працюємо далі», — усміхається Людмила.
Серед волонтерів — справжні герої тилу. Найстаршому, Миколі Лисенку, — 74 роки. Разом із ним: Надія Цілюрик, Валентина Устименко, Раїса Пищенко, Тамара Степанець, Ольга Степанець, Наталія Мазін, Валентина Труш, Лілія Сущенкo. Довгий час плели сітки Ірина Труш (разом з нею Людмила починала цю справу), Віталій Донченко, Надія Фесенко. З поважних причин вони вже не волонтерять.
А ще – в команді працює жіночка, переселенка з Херсонської області. Вона просила не згадувати її ім’я, бо в окупації залишилася її родина. Те, що вона добра, щира й активно допомагає – справжнє свідчення незламності духу українців. Ці люди — плетуть надію, показуючи, що у кожному маленькому селі є великі серця. Бо справа, зроблена з серцем, — завжди сильніша за зброю.
Олена КРЕСАН
