Наша розмова з військовим капеланом, настоятелем церкви ікони “Утамуй мої печалі” протоієреєм Олексієм Котенком відбувалася під час чергової атаки дронів на Ніжин. Здається, на четвертому році повномасштабної війни ми мали б вже звикнути до таких реалій, але все рівно тривожно і лячно.
Отець Олексій намагався заспокоїти. На запитання, чи не страшно йому, відповів так: «На Донеччині військові у подібних випадках кажуть: якщо воно твоє — ти його не почуєш».
Понад дві години ми говорили зі священиком на різні теми: від будівництва храму до перебування на війні. Розмова вийшла дуже цікавою.
ХРАМ ЗБУДОВАНИЙ НА ЛЮДСЬКІ КОШТИ
Будівництво храму ми розпочали ще у 2014–2015 роках. Нам виділили ділянку у парку Незалежності, хоча спочатку не хотіли цього робити, адже на неї претендували «брати во Христі» з московського патріархату. Тоді, разом із військовими та благочинним, ми звернулися до мера: «Хіба можна під час війни віддавати землю їм, якщо в них і так перевага?» Адже у Ніжині маємо лише 6 парафій, тоді як московський патріархат — 12.
Це був звичайний будівельний вагончик. Разом із АТОвцями Юрієм Касаховським і Олександром Бовою повністю його переобладнали, перекрили дах, зробили фундамент, встановили стовпчики. Допомагав мій рідний брат. Храм постав на людські кошти.
“На даному етапі будівництво ще не завершено. Хоча проєкт вже готовий. Храм має виглядати як ротонда — 15 на 15 метрів. Місце для розширення є. Але ми добре розуміємо, що зараз, під час війни, цей проєкт реалізувати дуже важко”, — зазначає отець Олексій.
ВІД ВОЛОНТЕРА ДО ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНА
Родом отець Олексій з с.Варва на Чернігівщині, 23 роки служить священиком. Починав у селі Жовтневому Прилуцького району. Так Господь благословляє, що завжди служив одразу у трьох парафіях. Нині це село Каблуки (Свято-Миколаївський храм Вертіївської громади), село Яблуневе та парафія в Ніжині.
Олексій Котенко закінчив духовне училище в Ніжині за часів єпископа Нікона — дуже простої і щирої людини. У випуску 2003 року налічувалося 15 учнів. В училищі викладали священики із Сум, Черкас, Києва. Пізніше, у 2018 році, Олексій Котенко закінчив Рівненську семінарію, бо для капеланської служби вища духовна освіта дуже важлива; цьогоріч — Луцьку академію, обравши для дослідження тему «Заповіді блаженства».
Оскільки до 2014 року формалізованої служби військового капеланства в Україні не існувало, то на Донбасі священники працювали на волонтерських засадах. Отець Олексій Котенко пройшов дві ротації по 30 днів.
“Нас було семеро священиків-добровольців. Ми їздили на Луганщину й Донеччину в якості волонтерів. Тоді ми не усвідомлювали, наскільки ризикували власним життям. Військовослужбовці спершу ставилися до нас настрожено. Лише з часом зрозуміли, що ми — їхні друзі”, — зауважує отець Олексій.
З восени 2022 року разом з військовослужбовцями священник перебував у 163-му окремому батальйоні тероборони. Під час перебування у Бахмуті загинуло чимало мужніх ніжинців. Серед них — Олександр Мацієвський, якому посмертно присвоєно звання Героя України. До червня 2024 року об’їздив всю Чернігівщину.
21 березня 2023 року Олексій Котенко отримав звання молодшого лейтенанта та обійняв посаду військового капелана. До цього доводилося бути і старшим розвідки, і водієм. Разом з військовослужбовцями проходив навчання.
“Воїнів дуже мотивує, коли священик не лише молиться, а й живе поряд із ними. Я сам багато чого вчився — наприклад, відвідував медичні курси. У зоні бойових дій такі знання рятують життя”, — розповідає о. Олексій.
Зараз військовий капелан О. Котенко служить у 206-му окремому батальйоні тероборони, який виконував бойові завдання на Херсонському, Вовчанському, Бахмутському та іншому напрямках.
“Коли стояли під Нью-Йорком і Торецьком, треба було підтримувати хлопців — духовно, морально, навіть фізично. Досі з особливою теплотою і вдячністю згадую матінку Дарію Якубів, яка передавала нам з хлопцями допомогу. Я тоді був на виїзді. Посилки отримували для нас хлопці з Краматорська чи Дружківки”, — згадує священник.
“МОВА — ЦЕ ЗБРОЯ”
У війську богослужіння відбуваються скорочено, де збирається мінімум людей. Переважно вони проходять в укриттях або на спонтанних локаціях, щоб не відстежив ворог.
О. Олексій проводить богослужіння виключно українською мовою. Бо вважає, що мова — це зброя. Через мову у війську трапляються непорозуміння: поранений або контужений воїн, прийшовши до тями і почувши російськомовного побратима, може вхопитися за автомат, помилково прийнявши його за ворога.
ВИПАДКОВОСТЕЙ НЕ БУВАЄ
Не раз Господь відводив військового капелена О. Котенка від небезпеки. Ось один з таких прикладів.
“Наш штаб був розташований у Костянтинівці. В неділю я проводив богослужіння. Поруч зі штабом — десь о 10-й ранку — так вдарили КАБом, що посипалося зі стелі. Після богослужіння я збирався йти на маршрутку до Дружківки. Але потім вирішив дочекатися обіду — хлопці мали привезти їжу. І добре, що вчинив саме так: в той час два КАБи влучили в залізничні колії, за 50 метрів від зупинки. Тобто шанси вижити дорівнювали практично нулю.
Таких випадків в моєму житті було безліч. Я вірю: це не випадковості — так Господь оберігає. У нашому житті випадковостей немає. Кожна зустріч із людьми — добра чи зла — має свій сенс. Господь каже: якщо людина чинить зло чи гріх, ми повинні спрямувати її, помолитися за неї. Бо всі ми приходимо до храму, щоб змінитися”, — наголошує о. Олексій.
МОЛИТВА І СІМ’Я ДОПОМАГАЮТЬ ПЕРЕЖИТИ ТРУДНОЩІ
На фронті хлопці часто зневірено питають у мене: «Чому Бог допустив війну?» Відповідь у тому, що зло діє через людину. У ворога немає любові, є лише ненависть. Ми ж повинні залишатися людьми й пам’ятати, що все в житті не випадково.
Найважчий період у війську долається завдяки двом речам: перше — Господь і молитва, друге — підтримка родини. Це безцінно.
Молитва дає дуже багато сили. Вона заспокоює, дає надію, силу, наснагу. Хтось медитує, інші слухають класичну музику, а треті — моляться.
У війську не кожен витримує емоційно. І це можна зрозуміти. Воюють з ворогом не професійні військові. Часто це добровольці різних конфесій, поглядів, віку. А вік теж дуже важливий показник. Бо коли головному сержанту взводу 23 роки, а перед ним стоїть дядько 58 років, який йому в батьки годиться, то це непросто. Треба обом шукати спільну мову.
Якщо у бійця є надійний тил, йому значно легше. Я прошу хлопців, щоб вони частіше спілкувалися з дружинами. Сім’я — надійніша з усіх підтримок. Дружинам теж важко, бо ми вертаємося звідти вже іншими.
Сьогодні суспільство не готове зрозуміти тих, хто повертається з війни. Часто питають недоречне: «А ти вбивав? Скільки?» Тому бійці, повернувшись додому, намагаються спілкуватися або з рідними, або з близькими друзями, які їх розуміють.
У 206-му окремому батальйоні тероборони я побачив справжніх бойових офіцерів. Там рівняються на взводних і ротних командирів. Якщо командир йде вперед і не озирається, навіть будучи пораненим — це приклад для всіх. Я знаю такого командира: він вивів до останнього свого бійця і лише тоді сам залишив позицію. Це і є повага і честь. Адже багато хто може одягнути форму, але не кожен здатен бути воїном.
— Отче, чи траплялося, що у Вас опускалися руки? — запитуємо у священика.
— Так, моменти зневіри траплялися — коли гинули хлопці. На душі стає трохи спокійніше, коли усвідомлюєш: це новомученики, які проливають кров заради нашої волі і незалежності. Час мине, і тоді ми більше зрозуміємо. А взагалі мені не можна опускати руки. Господь підтримує мене, а я повинен підтримувати інших. Великою опорою в моєму житті є родина. Я одружений вже 23 роки, і за це вдячний Богу, — відповідає о. Олексій.
ГОЛОВНЕ НЕ РОЗКІШ, А З ЧИМ ТИ ПРИЙШОВ ДО БОГА
У нашому храмі стоїть проста свічниця, зроблена з підручних матеріалів. Бо головне — не розкіш, а щира молитва. Свічниця виконана в тематиці Греції. На Балканах теж не прийнято запалювати свічки. У нашому храмі стеля низька, обшита вагонкою, і якби тут палили свічки — усе було б закопчене. Тому в окремому приміщенні ми поставили ікони. Поступово прихожани до цього звикли.
У Костянтинівці до храму може прийти лише одна людина. Свічки — у звичайній коробці з-під патронів. Розставлені ікони, які подарував місцевий священик. Служба може тривати кілька хвилин. Все по-простому. І саме ця простота повертає людину до реальності.
Чому в Греції храми не оштукатурені? Бо так зберігається їх первозданний вигляд. І ця простота дивує. Там головне — не плитка і позолота. Немає золотих куполів — лише простий хрест. Головне не зовнішнє, а те, з чим людина приходить до храму. Жінки заходять без хусток — і в цьому немає нічого поганого.
Війна дає шанс переосмислити життя. Нещодавно я провів таїнство вінчання в Сухолуччі. Вони вісім років жили разом, але саме війна підштовхнула їх зробити цей крок до Бога. Понад 70 днів чоловік перебував у зоні бойових дій, а при поверненні вирішив з жінкою повінчатися. Таїнство вінчання провів я й у Слов’янську. В Костянтинівці здійснив таїнство хрещення над бійцем 206-го батальйону.
На жаль, ми часто згадуємо про Бога лише тоді, коли приходить біда. Насправді ж нерідко робимо лише вигляд, що віруємо: хрестимося, відвідуємо храм лише на великі свята. Та Господь нагадує нам: усе, що ти здобув у цьому світі, може в одну мить обернутися на попіл. Як це було, наприклад, на Донеччині, де люди втратили великі маєтки. Тому частіше звертайтеся до Бога.
Після війни на нас чекають не менші випробування. Але з Божою допомогою ми все подолаємо!
Вероніка ГРИЦОВА
