6 січня 2026 року виповнилося б 88 років Василю Стусу — одному з найпотужніших українських поетів ХХ століття, правозахиснику, мислителю й символу Українського Опору. Його ім’я стало уособленням моральної незламності, вірності принципам і жертовної любові до України.
Серед українських письменників минулого століття доля Стуса найбільше перегукується з долею Тараса Шевченка. Обох переслідували імперські режими — одного царський, іншого комуністичний. Обох карали засланням і забороною на творчість. Обоє прожили лише по 47 років. І обох пам’ятають не тільки як поетів, а як борців за людську гідність, свободу слова й національні права.
Образ Шевченка був для Стуса духовною опорою. Він не раз проєктував власну долю на долю Кобзаря, намагаючись зрозуміти, звідки той черпав силу вистояти. І знаходив відповідь у тому самому — в Україні та ідеалах, заради яких варто жити й помирати.
Василь Стус був людиною рідкісної моральної чистоти — голосом сумління у світі розмитих понять честі, правди й порядності. «Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого», — писав він. І до кінця залишився вірним цим словам. Він ніс свою іскру Божу гідно, не пристосовуючись і не відступаючи. Така дорога часто буває згубною — особливо для поета в тоталітарній державі.
Перед Стусом постав жорстокий вибір: мовчати й вижити або зберегти в собі Людину, навіть ціною життя. Він обрав друге. За «злочин» переконань — захист української культури, мови й права народу бути собою — його переслідували, забороняли друкувати, двічі засуджували до таборів і заслання. Там, у неволі, його життя й обірвалося.
«Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас», — говорив Стус. Йому дісталася одна з найважчих доль — боротися з дитинства.
Народившись четвертою дитиною в родині селян, уже за рік він разом із батьками переїхав до Сталіно (нині Донецьк), рятуючись від примусової колективізації. Родина жила в злиднях, без власного житла. Стус пізніше згадував голод, будівництво хати, коржі зі жмиху, від яких боліла голова, і батька, що помирав опухлим від голоду. Навчання у школі чужою мовою ще більше гнітило хлопця.
Та бідність гартувала характер. Він рано навчився чинити опір — навіть у дрібницях, навіть ціною страху. Ця внутрішня незгода з несправедливістю стала визначальною рисою його життя.
Закінчивши школу зі срібною медаллю, Стус прагнув вступити на факультет журналістики Київського університету, але отримав надуману відмову. Тож навчався в педінституті Сталіно, який закінчив із червоним дипломом. Учителював, служив в армії, а ще до призову надіслав до «Літературної газети» добірку віршів, що вийшла друком у 1959 році з напутнім словом Андрія Малишка.
Після демобілізації викладав українську мову в Горлівці. Його боліло катастрофічне становище української мови на Донбасі, що він прямо називав приреченим на русифікацію. «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати…» — писав він.
Безкомпромісність і нетерпимість до брехні виштовхнули Стуса в публічний спротив. 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» він закликав глядачів встати на знак протесту проти арештів української інтелігенції. Відтоді почалися звільнення, заборони, знищення накладів його книжок, переслідування й постійний нагляд КДБ.
Його збірки не друкували в СРСР, але вони жили в самвидаві та виходили за кордоном. Стус працював кочегаром, архівістом, робітником у метро, виживаючи й водночас пишучи. Парадоксально, але саме ці роки стали для нього й часом особистого щастя — він одружився, народився син Дмитро.
Остаточною межею стала відкрита заява Стуса над труною вбитої художниці Алли Горської, де він публічно звинуватив владу. Він знав, чим це закінчиться. «Я просто інакше не можу», — сказав він друзям. І доля, яку він прийняв, справді наздогнала його.
Та сьогодні Василь Стус живе — у своїх віршах, у своїй правді, у нашій пам’яті.
Джерело: Ukrainian People Magazine
