Помер Валентин Єрмоленко – людина, яка стала символом незламності окупованого Херсона.
Йому було 68 років.
Він не мав генеральських погонів. Не носив офіційної військової форми. Але зробив для оборони України більше, ніж багато озброєних людей.
Коли росіяни окупували Херсон, звичайний рибалка Валентин Єрмоленко не змирився.
Він організував підпільний осередок у мікрорайоні Острів. Саме його історію згодом розповіла всьому світу The New York Times, назвавши діяльність херсонського підпілля схожою на шпигунський фільм.
Він став одним із тих, хто наближав звільнення Херсона щодня.
Валентин:
- створював схрони для зброї;
- перевозив автомати й боєприпаси човном через Дніпро;
- передавав українським спецслужбам інформацію про переміщення російських військ;
- переховував українських військових і партизанів;
- допомагав переправляти людей через Дніпро, рятуючи їх з окупації;
- до останнього підтримував український рух опору.
Одного разу він перевозив три розібрані автомати, заховані під рибальською сіткою. Російський патруль зупинив човен і почав обшук. До викриття залишалися лічені сантиметри. Але окупанти так і не знайшли зброю. Валентин вижив і продовжив боротьбу.
Він не дозволив окупантам зняти український прапор зі свого будинку.
Навіть після підриву Каховської ГЕС, коли дім родини дванадцять днів стояв під водою, над затопленим подвір’ям майорів синьо-жовтий прапор. Родина втратила майже все майно, але не втратила віру в Україну.Боротьба стала справою всієї родини.
Син Дмитро став морським піхотинцем. Онук Валентин спочатку допомагав підпіллю, а згодом також вступив до морської піхоти. Дружина Олена підтримувала підпільників і допомагала переховувати українських захисників. У їхньому домі знайшов прихисток і майбутній військовий капелан Максим, який став для Єрмоленків названим сином.
Під час виконання небезпечних завдань на островах Дніпра Валентин тяжко застудив ноги й легені. Саме ця хвороба згодом підірвала його здоров’я. Через постійні російські обстріли та погіршення стану він був змушений залишити рідний Херсон, але до останнього мріяв повернутися додому. Навіть із лікарняного ліжка він продовжував збирати інформацію для українського підпілля.
Найкраще про нього говорить те, як із ним прощалися.
Хоча Валентин Єрмоленко офіційно не був військовослужбовцем, у останню путь його проводжали син і онук – морські піхотинці, військовий капелан, побратими. Йому привезли прапор бойової бригади, а прощання відбулося так, як прощаються із захисниками України.
Бо саме ним він і був.
Не за наказом.
Не за званням.
Не за нагородами.
А за покликом серця.
Такі люди не просто наближали Перемогу. Вони тримали Україну тоді, коли над їхнім містом уже майоріли чужі прапори.
Вічна пам’ять Герою.
Джерело: Ми Українці
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
