20 липня для Ірини Федірко — день, коли серце стискається від болю. Це дата народження її сина Романа, який віддав життя за Україну. Щороку цього дня мама їде до меморіальної дошки на фасаді школи в селі Високе Височанської громади, де колись навчався її хлопчик.
Вшановуючи пам҆ять сина, в пекучій хвилині мовчання запалила лампадку. Але букет квітів, який привезла для Роми, нікуди було поставити. Усі вази поламані, потріскані, з них витікала вода.
Ірина з болем у серці зателефонувала голові громади Олегу Василенку. Почула обіцянку: пластмасові вази замінять на металеві. Минув тиждень — жодних змін.
Мама набрала директора комунального підприємства Віктора Іваницького. Там теж заспокоїли: «Вази зроблені, замінимо». Але ще через тиждень відповідь вже інша: «Нам не було часу. Ми ніякого відношення до школи не маємо».
9 серпня, на річницю загибелі сина, Ірина знову приїхала. І знову — ті самі розбиті вази. Та сама байдужість. У Фейсбуці мама Героя написала коментар під дописом Ірини Мисник про вшанування пам҆яті її сина:
Ми запитали у голови Височанської територіальної громади Олега Василенка, чому так сталося. Відповідь коротка: «Металічні вази замовлені, як тільки майстер матиме вільний час, він їх виготовить і ми замінимо».
Конкретної дати знову не почули. Не зрозуміло, чи виготовлені вази чи ще в процесі? Пластмасові вази потріскалися після зими, це зрозуміло. Але чому до цього часу їх не замінили? Чому все впирається у «немає часу»?
Зі слів небайдужих жителів, керівництво громади рідко згадує або публічно відзначає річниці загиблих воїнів. Рік, два чи три минуло — пам’ятні слова зникають, лишається лише тиша. Відкрили дошку, висловили співчуття — і забули.
Вшанування загиблих воїнів — це моральний обов’язок кожного.
І те, що в селі Високе вже кілька тижнів не можуть замінити елементарні вази біля меморіальної дошки, говорить не стільки про нестачу ресурсів, скільки про байдужість та безвідповідальність.
Рідні загиблих носять свій біль щодня. Для них це життя до і після. А для когось — лише пункт у списку справ, який можна відкласти.
Байдужість нищить пам’ять так само, як і забуття. І найболючіше — бачити, як символи пошани до наших Героїв розсипаються, поки чиновники «чекають часу майстра».
Спілкувалася Олена КРЕСАН
