Зима на своєму піку. Замерзле озеро лежить тихо, наче вирішило нічого не пояснювати цьому світові. Сніг накрив його рівною, холодною ковдрою, без складок і компромісів. Лише подекуди темніють ополонки – віконця в іншу реальність, де життя ще ворушиться, дихає і час від часу булькає. Саме там і стоїть вона. Спершу її не помічаєш. Бо як побачити біле на білому? Лише придивившись, розумієш: це не сніг. Це велика біла чапля. Стоїть на одній нозі, витягнута, нерухома, як антична статуя, яку випадково винесло з музею на зимовий ставок.
Чепура велика – птах без півтонів. Уся вона біла, ідеально, зразково, ніби її щойно видали з небесної пральні. Лише дзьоб і очі – жовті, а ноги – чорні, щоб, мабуть, ніхто не переплутав її зі сніговиком. Вигляд має такий, ніби вона тут не полює, а проводить планову інспекцію водойми. Головний лікар у білому халаті вийшов на обхід: подивитись, хто тут ще живий, а хто вже готовий до кулінарних пригод.
І ось мить. Абсолютна тиша. І раптом дзьоб зривається вниз, стрілою влітає в чорну воду – і вже за секунду в ньому сріблиться рибка. Без плескоту, без паніки, без зайвих рухів. Професіоналізм. На таких проталинах іноді збираються десятки чепур. Виглядає це, наче консиліум лікарів: усі в білому, усі серйозні, але кожен полює сам. Ніякої колективної відповідальності. Тут діє правило: хто встиг – той і проковтнув.
Їсть чепура все, що має необережність опинитися поруч і вміщується в дзьоб: рибу, жаб, тритонів, ящірок, раків, мишей, молюсків, іноді пташенят і навіть сарану. Ковтає здобич цілком, без сентиментів. Полює лише вдень, неквапно прогулюючись мілководдям або завмираючи в позі глибокої філософської задуми. Іноді між двома білими леді може статися сварка за вдале місце. Чубляться мовчки, стримано, але з внутрішнім вогнем. Білі рукавички летять умовно.
А тепер про голос. Якщо ви думаєте, що така шляхетна істота співає ніжно – забудьте. Голос у чаплі такий, що якщо почуєш у темряві, забудеш не лише ім’я, а й пароль від вайфаю. Грубий, хрипкий «гаак», ніби великий пес прокинувся не з тієї лапи. Але кричить вона рідко: коли злякалась, коли боронить гніздо або коли дуже треба пояснити, що ця територія – її. У такі моменти болото завмирає, комахи перехрещуються, а жаби мовчки приймають долю.
У польоті ж чепура – чиста поезія. Розправляє крила – і летить у тиші, мов біла серветка, що втекла з весілля й вирішила пожити для себе. Ніякого шуму, жодної суєти. Хоча не варто думати, що вона така вже стерильна. Буває, залізе в таку багнюку, що й трактор завагається. Але навіть тоді вигляд має такий, ніби це був усвідомлений вибір для балансу душі.
Секрет її білосніжності простий і геніальний. У чепури є спеціальне перо, яке перетирається дзьобом у тонку пудру. Цей пташиний тальк вбирає бруд і жир, а потім вона просто струшує його з себе. Плюс водонепроникне пір’я, з якого грязюка зісковзує, як дурні думки з досвідченої голови.
Кажуть, краса – це спокій і впевненість у собі. Але чепура велика додає: ще чистий костюм, гарна постава і вміння не втратити гідність у болоті. Вона не метушиться, не кричить без причини і не пояснює, чому вона тут. Вона просто стоїть серед снігу й ополонок, білосніжна, спокійна і дуже голодна. І дивлячись на неї, мимоволі думаєш: от би й нам іноді так. Хоча б у понеділок зранку.
Джерело: Oleh Martsun
Сторінками книги “Полювання на дива”.
