Є жінки, чиє життя нагадує вишиванку: нитка болю, стібок надії, візерунок любові. У невеличкому містечку Бобровиця на Чернігівщині живе жінка, чия історія — мов картина, написана болем, надією і безмежною любов’ю до України. Наталія Кириченко, майстриня, волонтерка і берегиня родинної пам’яті, не просто створює красу — вона втілює дух нескореного народу у кожній своїй роботі.
Вона з’явилася на світ на Козелеччині. Її діда за доносом визнали “ворогом народу”. Родина роками шукала правду: за радянських часів на офіційні запити надходили суперечливі відповіді, радянські папери плутались у брехні — то помер дорогою до в’язниці, то в самій в’язниці. І тільки з розпадом СРСР, коли відкрили архіви, виявилось страшне — розстріляли його відразу разом з сотнями інших репресованих у Биківнянському лісі.
Дитинство Наталії було кочівним: батько, спеціаліст із механізації сільського господарства — часто змінював місце роботи — від села до села. Він «підсилював» колгоспи, а вона з мамою слідом.
Але зрештою родина осіла в Бобровиці. Тут Наталія знайшла не лише дім, а й свою долю — вийшла заміж, народила донечку Юлію.
Та життя не раз випробовувало її на міцність. Після смерті матері Наталія важко переживала втрату, захворіла. Лікарі радили лікувати не лише тіло, а й душу. Вона почала шукати себе у творчості: виготовляла іграшки, декор, експериментувала, серед клаптиків тканини, скла, фарби, дерева — шукала себе. Аж поки одного дня не побачила в інтернеті вироби у техніці декупаж. І серце, мов у пісні, завмерло на першій ноті: «Ось воно — моє».
І відтоді її дім став схожим на маленьку галерею. Серветниці, розписані тарілки, святкові прикраси, великодні писанки — речі, що дихають теплом рук і душею жінки, яка знає ціну втраті. У кожній — промінь надії.
А потім почалась війна. Велика, чорна, страшна. І Юля, її донька, сказала: «Мамо, давай твої вироби розігрувати на донати для ЗСУ». І Наталія погодилася.
Відтоді її мистецтво змінило обличчя. Вона почала розмальовувати те, що ще вчора вбивало: гільзи, тубуси, ящики з-під боєкомплекту. Але під її пензлем гільза перетворюється на квітку. Тубус — на сторінку з поеми. Ящик — на вівтар пам’яті.
Вона любить працювати саме з гільзами. В них — дзвін війни, який під руками майстрині стає дзвоном надії, — кожна з них, мов молитва, що шепоче: Повертайтесь живими.
Натхнення черпає в інтернеті, використовує і картини українських митців, серед них — Володимир Ребров. Одного разу вона розписала тубус за його роботою, додавши туди свої елементи. Коли художник побачив — сказав: «Так навіть глибше. Завершено».
Її роботи — мов листи з фронту душі. Їх купують в Україні й за кордоном. Один виріб чекає на свого власника з Італії, та митниця поки що не пропускає: в їх очах це — зброя, в наших — мистецтво.
Завдяки її роботам на допомогу українським захисникам уже зібрано понад 300 тисяч гривень. І це — ще не межа. Цьогоріч на Великдень вона створила серію великих писанок, які також підуть на донати.
— То не я, — скромно каже вона. — То все донька. Я ж просто займаюсь тим, що люблю. І щаслива, що це може хоч трохи допомогти нашим воїнам.
Так, можливо, вона і не вважає себе героїнею. Але кожна її гільза, кожна писанка — це не просто виріб. Це — молитва. І пам’ять. І любов. І світло, яке навіть у темні часи знаходить свій шлях.
…А ми знаємо: саме з таких, як вона, й тримається Україна. З рук, що зцілюють світлом. З сердець, що навіть у гільзах бачать надію.
Наталія РУЛЬОВА
