У скорботному списку загиблих за Україну — ім’я Леоніда Москотіна. Для одних він був побратимом, для інших — учителем, для когось — непримиренним борцем за справедливість. А для історика, краєзнавця Віктора Ємельянова — передусім другом, пам’ять про якого не стирається з роками.
Леонід походив із родини української інтелігенції: батько був лікарем, мати — вчителькою української мови та літератури. Змалку вихований у повазі до знань і національної гідності, він глибоко шанував історію своєї родини. Його дід став жертвою сфабрикованої енкеведістами справи так званої «Кунашівської контрреволюційної організації» та пройшов усі кола гулагівського пекла. Коли ж Леонід став бійцем добровольчого батальйону, він узяв псевдо «Лавринович» — по батькові діда, ніби продовжуючи його незламну лінію спротиву.
Після закінчення Ніжинського вишу Леонід учителював у сільській школі. Згодом доля закинула його на Чукотку. Саме там, за спогадами друзів, загартувався його залізний характер — витривалий, принциповий, безкомпромісний у питаннях честі.
Із проголошенням незалежності України він повернувся додому. Часи були непрості: до влади рвалися випадкові люди, а місцеве життя вирувало в атмосфері протистояння. У відповідь на беззаконня Леонід разом із однодумцями створив місцевий осередок УНА–УНСО. Вони відкрито виступали проти незаконних дій тодішньої влади. За це отримували погрози, бандитські «наїзди», тиск. Та Леонід не відступав.
Передостанньою сторінкою його життя став Майдан. Він стояв на вогняних барикадах, бився з міліцією та «тітушками», бачив, як палав Будинок профспілок. Наковтався газу, перебував під кулями. Особливо його вражала молодь — щира, смілива, свідома. Коли над його головою розірвалася шумова граната, контуженого Леоніда підхопили юнаки й дівчата та відтягли від барикади. Тоді він вижив.
Коли ж почалася війна, він із першого дня прагнув на фронт. Медична комісія довго не пропускала — все ж 58 років. Але він знайшов шлях на передову. Він хотів бути солдатом — і став ним.
11 липня 2015 року Леонід Москотін загинув у бою біля Донецького аеропорту. Загинув, як жив — зі зброєю в руках, захищаючи Україну.
Для друзів і побратимів він назавжди залишиться прикладом честі, вірності та мужності. У День Героїв Небесної Сотні його ім’я звучить особливо болісно й водночас гордо. Бо такі, як він, не зникають безслідно — вони стають частиною історії.
Вічна шана усім героям.
Джерело: Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського
