«У моменти гострого болю мені здавалося, що я вмираю разом з ним, знову і знову. І ніщо не давало полегшення. З часом ти просто вчишся жити з цим болем, а потім помічаєш Сашину присутність у спогадах рідних, весняних квітах, осінніх плодах, жестах нашого сина, «Молитві водія», яку випадково знаходиш через рік у своїй машині, яку він дбайливо укомплектував усім необхідним, і трохи заспокоюєшся. Бо треба рухатися далі.
Я часто уявляю його усмішку, веселі очі, досі чую його голос. Я завжди його любитиму. Ми всі його дуже любимо, бо справжня любов не перестає бути, « — з цих слів розпочалася наша розмова з дружиною загиблого захисника Олександра Паська Оленою. А далі — від її імені — щемлива історія їхнього кохання, життя та його загибелі.
«Із Сашею ми знайомі з дитинства. На канікули приїжджали до своїх бабусь в с. Перебудова Ніжинського району. Саша допомагав дідусеві розвозити воду для робітників на поле. Не цурався сільської праці: вмів і покосити, і дров нарубати, і город обробити, і корову подоїти.
Перша зацікавленість одного одним з’явилася ще у підлітковому віці: мені було 15 років, Саші — 16. Ми разом друзями відвідували місцевий клуб, каталися на велосипедах, купалися у ставку, якого вже немає, як і багато іншого з нашого минулого… Ці дитячі щирі стосунки більше скидалися на дружні. І хоча наступні чотири роки ми не бачилися, з поля зору один одного не випускали.
Літо поєднало нас знову, коли ми стали вже дорослими. Олександр перетворився на кремезного, міцного красеня із неймовірними блакитними очима, в які неможливо було не закохатися.
З того часу ми не розлучалися. У шлюбі прожили 23 роки. Два з них Саша обороняв територіальну цілісність нашої країни.
Цікаво, що Сашин життєвий шлях не перетинався з військовою службою аж до повномасштабної війни. Він мав цілком цивільний фах — був помічником машиніста електровоза, але за професією не працював. Його дитинство та юність тісно пов’язані з Ніжинщиною і самим містом. (До слова, я також родом із Ніжина). Він настільки любив цей край, що заповів поховати його саме в рідній Перебудові. Тоді про війну ще ніхто й помислити не міг.
Коли наш син Сергій мав переходити до п’ятого класу, ми переїхали до Бучі. Саша сам обрав місто для життя — таке ж невеличке й затишне, як і Ніжин, але поблизу столиці, бо тоді вже ми обоє працювали в Києві. Саша — в Національному цирку України. Я дуже вдячна колегам за те, що вони шанують його пам’ять.
Після звільнення Бучі — на щастя, ми не були в окупації — в душі Саші ніби щось перевернулося. Ми усвідомили масштаб біди, яка прийшла на нашу землю. Хоча до цього не менш болюче сприймали події в Маріуполі, Херсоні та інших містах України. Як тільки мій чоловік переконався, що ми, його родина, в безпеці, і вставив вибиті непроханими гостями двері в квартиру, то тут же зібрався до війська. Але ми про це не знали…
Приголомшливу новину Саша повідомив під час обідньої перерви в присутності друзів — ніби боявся залишитись в ту хвилину наодинці зі мною, бо знав, що я плакатиму, а він цього не любив… Друзі та знайомі знали його не багатослівну скромну натуру. У колі родини він був м’яким і ласкавим. Надзвичайно добрим. А на полі бою, зі слів побратимів, — воїном з левовим серцем.
Олександр добровільно вступив до лав Збройних Сил України в червні 2022 року. Служив у військовій частині А-4100, 11-му окремому батальйоні спеціального призначення в складі 112-ї бригади. Спочатку був кулеметником, потім — водієм, бо майстерно вправлявся з авто, це вміння особливо цінне в умовах бездоріжжя. Його побратими згадували, що він міг дістати все необхідне, причому гарної якості. У цьому Сашиній команді часто допомагали ніжинські «вовченята» з «Кухарської зграї».
Підрозділ Олександра брав активну участь в обороні Києва на Чорнобильському напрямку, а також у боях в Донецькій і Харківській областях. З жовтня 2022 року вони боронили Миколаївщину, звільняли Херсон та правобережжя області.
За мужність та відвагу Олександр Пасько був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Він дуже пишався цією відзнакою! Пізніше Олександра посмертно нагородили «Комбатантським хрестом».
Він дуже любив рідну землю — від свого плодового саду в селі до найменшого провулочка столиці, яку знав бездоганно.
Перед війною ми придбали будинок в селі біля Броварів. Тут мріяли поселитися на старості, продовжуючи традиції й побутові звички наших пращурів, почали закладати новий сад — це Сашин обов’язковий пунктик. Він навіть на Херсонщині примудрився посадити плодові дерева на місці дислокації підрозділу. Тепер я додаю у нашому саду нових дерев, дбаю про ті, що вже зростають, як він учив. Ми так раділи, плануючи наше майбутнє! Не сталося… Щоб увічнити пам’ять про Сашу, минулого року я висадила липову алею. Саджанці привезла з Ніжина. Хай ця алея стане символом нашої любові, пам’яті та шани!
Під час коротких відпусток Саша прагнув встигнути якнайбільше: подбати про комфорт рідних, навести лад на цвинтарях, де покояться рідні, допомогти сину словом і ділом. Усіх провідати, приділити час найменшим, навіть тваринам.
Я ніколи не чула від нього подробиць про тяжкі воєнні будні. Тільки уривки фраз про те, що «там хлопці», що «маю бути завжди на зв’язку, раптом що треба» і «все буде добре». Усі, хто знав Сашу хоча б день, закохувалися в його харизму і неймовірне почуття гумору. А рідні та друзі досі не тямляться від цієї болючої втрати.
Страшну звістку про загибель батька мені повідомив син — він дізнався першим. В той момент здавалося, світ змарнів, і земля безповоротно опустошилася. Дякувати Богу, поруч були рідні люди. Санєчка загинув 14 липня 2024 року на Херсонщині від вибухових осколків дрона. Він та його побратими отримали тяжкі поранення. Через тривалу евакуацію і втрату крові Саші не стало — забракло якихось десяти хвилин, щоб його врятувати. Хлопці, на щастя, вижили…
Пам’ять про чоловіка живе у моєму серці, у простих важливих речах, якими він оточив мене, бо вони полегшують мій побут. Тому навіть за його відсутності я відчуваю піклування й підтримку. Бачу прояви Саші у нашому синові: в його характері, звичках, статурі, прагненні захистити мене.
Після нашої Перемоги мрію відвідати місце загибелі чоловіка на Херсонщині. Зараз там тривають активні бойові дії, а побратим Олександра, який обіцяв мене супроводжувати у поїздці, кажуть, перебуває у полоні. Вірю, що Женя обов’язково повернеться додому, і ми здійснимо задумане. Наші захисники повинні жити, бо янголів на небі вже забагато.
Записала Вероніка Грицова
