Він вийшов із того покоління, яке грало в кіно і водночас творило його зсередини. Іван Гаврилюк – жива пам’ять українського екрану, людина, що встигла стати символом цілої епохи, залишаючись вірним собі в будь-які часи.
Усе почалося у Львові. Школяр із літературного класу, якому більше за все подобалося читати вірші та грати на сцені. Виступав у гуртках, римував, дивився на сцену театру Заньковецької, як на магніт. Його помітив актор Святослав Максимчук та безкоштовно підготував хлопця до вступу в театральний і познайомив з самим Іваном Миколайчуком. Так, у вісімнадцять Іван Гаврилюк потрапив до Києва – і в життя великого українського кіно.
Ще студентом його затвердили на головну роль у стрічці «Анничка». Після епізоду з босим танком на склі і поглядом, повним болю, ніхто вже не сумнівався – на екрані новий герой. Сильний, драматичний, глибокий. І дуже красивий. Радянська публіка не знала терміну «секс-символ», але якщо б знала – він би ним і був.
Кость Степанков і Іван Гаврилюк у фільмі «Захар Беркут», 1971 рік
«Хліб і сіль», «Захар Беркут», «Кармелюк», «Легенда про княгиню Ольгу», «Вавилон ХХ» – його кар’єра склалася з імен, сюжетів і ролей, що сформували образ українського історичного кіно. Актор без страху: висів над прірвою, боровся з ведмедицею, горів у пожежі, бився на шаблях і вистрибував з потяга. Усі трюки виконував сам. «Подобалося переборювати страх», – скаже пізніше.
Він – один із тих, хто не боявся системи. Приходив у тюрму до Параджанова, коли інші мовчали. Підтримував Миколайчука, коли тому забороняли знімати. Не боявся казати правду про цензуру, про тиск, про обмеження. І коли українське кіно почали ламати – він не мовчав. Був одним із авторів закону «Про кіно», першим Народним артистом України в незалежній державі.
«Для мене кіно – мій біль», – говорив у 2013-му. Вже тоді розумів, наскільки все зруйновано. Він не пішов у «мильні» серіали, не став обличчям шоу-бізнесу. Відмовився від ордену, від міністерського крісла. Не продався, не промовчав, не зламався.
Його друге життя – у рідному селі, куди він повернувся після Києва. Відновив батьківський дім, живе з дружиною, своєю Королівною, як називає Мирославу. Понад 50 років разом. Син – актор, пише сценарії.
Іван Гаврилюк – це людина честі, що залишилася собою, коли навколо змінювалися декорації, а його ім’я стало частиною історії українського кіно.
Джерело: З ДОБРОМ У СЕРЦІ
