Доброта — це віра в людей, якої нам усім так не вистачає у цей важкий час. Ми допомагаємо від щирого серця, сподіваючись, що добро повернеться. А потім стоїмо серед зруйнованого, обманутого, брудного — і питаємо себе: за що?
На початку війни, коли рашисти обстрілювали Ніжині з боку Великої Дороги, один зі снарядів із кассетною частиною влучив у будинок мого сина. На щастя, усі залишилися живі. Але пошкоджено подвір’я і два авто, знесено весь паркан. Довелося поспіхом зібрати речі й виїхати до родичів.
Але вдома залишилися тварини – собака і кішка. Будинок із пічним опаленням, тому взимку ми з чоловіком мусили їздити туди через день: протоплювати будинок, годувати тварин, тримати хату в порядку.
До війни там усе було зроблено з любов’ю: новий євроремонт, сучасні меблі, пральна машина, кондиціонер, усі зручності. Затишний дім, у який вкладено душу.
Минуло півтора року, і ми вирішили, що хата має жити – не стояти пусткою. Поселили знайомих невістки – Лесю та Сашка. Сказали: «Живіть, безкоштовно, головне — щоб за будинком дивилися». Дозволили брати дрова, користуватися всім, що є. Єдина умова — поставити новий паркан на 20 метрів, замість того, що знищив снаряд.
Леся розповідала, що до нас вони жили в когось на квартирі, але господарі їх звідти попросили. Мовляв, вони зробили їм ванну кімнату в рахунок оренди, а вони їх виселили. Тоді я навіть їх пожаліла: думала, як так можна? Але згодом я добре побачила справжню причину їхнього «уходу».
Минув рік. Паркану – як не було, так і нема. Зате будинок після них — як після стихії. Піч потріскана, каналізаційну яму не відкачали, усе покинули в бруді. У ванній – іржа, сморід, усе довелося відчищати мало не з хлоркою. Ключі від хвіртки й будинку просто кинули надворі. Мабуть, совість не дозволила глянути в очі. А ключів ми так і не знайшли.
Єдине, що «зробили» — полагодили ворота. Але й те — абияк: стовпчики не вирівняли, ворота не зачиняються, метал не пофарбований, ржавий. Краще б узагалі не бралися.
От і ми тепер зробили так само, як минулі господарі їхньої попередньої квартири — попросили на вихід. Мабуть, це в них такий «стиль життя»: кочувати від хати до хати, розповідати, які вони порядні, і залишати по собі руїну.
Відмовилися щось відшкодовувати. Жодного слова вдячності, жодної спроби виправити ситуацію. Навпаки – усе залишили, як є, і пішли.
Хотіла поставити їхнє фото, та, може, й без нього хтось упізнає цих «майстрів обіцянок».
Та навіть після таких історій хочеться вірити, що не всі люди однакові. Що серед байдужості й зради все ж є ті, хто здатен цінувати чуже добро, берегти його, як своє. Бо без цієї віри — не вижити. І не відбудувати ні хати, ні країни.
Олена ВІТНОВА