Понад десять років тому на подвір’я Марії Опанасівни Сорокіної, жительки села Стара Басань, несподівано прилетів лелека. Ніхто не знає, звідки саме — просто з’явився. Ходив собі двором, ніби шукав місце, де можна залишитися. Онук Марії Опанасівни, ще малим хлопчиком, роздивлявся птаха й запитав:
— А хто це — хлопчик чи дівчинка?
— Та хто його знає, — усміхнулася бабуся.
— А як назвемо?
— Назвемо Женька, — вирішила вона.
Так лелека і залишився.
Щовесни прилітав назад, несучи на крилах тепло, а в обійстя втіху. Ходив, мов справжній господар. Посмілів, вже і з рук брав їжу. Бігав по двору, хапав хазяйку за поділ – бавився, розважав, випрошував смаколики.
— Любив він рибку, кінчики курячих крилець, м’ясце, — згадує Марія Опанасівна.
Коли почалось повномасштабне вторгнення і в рідне село на щиті почали повертатись Герої, Женька, ніби відчуваючи людський біль, проводжав кожну траурну процесію. Кружляв над цвинтарем, мов чорно-білий янгол, проводжаючи душі загиблих до Ірію. Літав до останнього прощального пострілу, наче сам прощався з тими, хто вже не повернеться.
У Женьки була і родина. Щороку він і його лелеча пара виводили малечу — білі клубочки життя, які вилітали назустріч сонцю. Цьогоріч на Божий світ з’явилось четверо пташенят. Марія Опанасівна з теплотою в голосі згадує:
— Вона, бачиш, знесе яєчко — і зразу сідає. Не як курка, що всі зразу, а по одному. І вилуплюються по черзі. Одне менше, одне доросліше. Ростуть… А перед 6 червня була чергова атака: шахеди, балістика і що тільки не летіло в наш бік. Після тої ночі Женьку вже не бачили. Зник. – Зітхає наша співрозмовниця.
Лишилась його пара. Замучена, брудна, розгублена. І четверо лелеченят — голодні, перелякані. — Дивлюсь на них — голодні, нещасні. Думаю: ну як же вони? Треба ж годувати. То й витрачала з пенсії, десь 500 гривень у місяць — купувала рибку, м’ясо. А тоді вже й подружки, сусіди допомагати стали: приносили, хто що міг.
Так і тримається родина Женьки на доброті людського серця. Пташенята підростають, стають на крило. І, може, хтось із них наступної весни повернеться сюди, — як колись повертався Женька.
От так от, навіть у війну, коли падають не зорі з неба, а нещадні ракети, у світі лишається місце для людської доброти, і для дива — білого, крилатого, з іменем Женька.
Автор: Наталія РУЛЬОВА
Фото і відео з архіву Марії Сорокіної.
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї тільки з обов’язковою вказівкою авторства та гiперпосиланням на Nezhatin.com.ua, відкрите для пошукових систем.
