Війна застала Олену у батьківській хаті на Чернігівщині. В січні 2022року вона після двох років роботи за кордоном, нарешті, змогла вирватись до стареньких батьків у відпустку. Але її відпустка затяглася на довгі місяці, адже почалась війна і вона не змогла виїхати і покинути батьків, які категорично відмовились покидати свою садибу, своє рідне село.
Зранку 24 лютого зі сторони Чернігова, по обидва боки дороги, йшли люди з валізами, сумками з дітьми, маленьких несли на руках… Це – настільки була моторошна картина, що волосся ворушилося на голові. Їхали автомобілі перевантажені і переповнені пасажирами, минали піших, бо вже нікуди було їх брати.
В селі побільшало людей – хтось повернувся додому, а хтось до знайомих, інших брали до себе небайдужі люди, а багато йшли далі, втікаючи подалі від війни.
Було дуже страшно, просто невимовно страшно… В голові роїлись різні думки і домисли, хотілось кудись іти, бігти. Всі сиділи по хатах, коли чули вибухи чи авіацію в небі ховались в погребах, або підвалах.
Олена прислухалась до всього, чула мамині молитви, які вона постійно шепотіла зі сльозами на очах, перед іконами. Ніхто нічого не готував, та і не їли , бо не хотілось, страх скував по руках і ногах. Тільки батько між обстрілами виходив на вулицю і годував худобу і спілкувався з сусідами.
Олена мовчки слухала новини, що розповідав тато і думала що їй робити? Адже сидіти без діла не вміла та і не могла. Від однокласниці Марини дізналась, що в селі збирають продукти, одяг, постіль, предмети першої необхідності для військових, які зайшли в село вночі і розмістилися на старому заводі і по хатах. Як було не страшно, але вранці вирушила до сільради дізнатися чи не потрібна допомога.
В селі було пусто, ніде нікого. Десь далеко було чути канонади «градів» і вибухи, ноги ледь слухались.
Людей в центрі майже не було, тільки військові. В магазинах – пусто, все зникло з полиць дуже швидко. Скрізь панував страх і невідомість. Життя враз змінилось – тепер по селу їздила військова техніка, а військові облаштовували місця для оборони від ворога.
З роздумів Олену вивів телефонний дзвінок сусідки:
– Олено, давай швидше додому, є важлива робота… – затріщала тітка Галина і зв’язок перервався.
Майже всю дорогу Олена бігла швидко додому, бо не розуміла, що ж там сталося. А добігши до перехрестя побачила, що на вулиці було багато військових, а по під колгоспним садом стояла техніка, деяка була пошкоджена. Тільки підійшовши ближче, вона побачила, що хлопці стомлені, у забрудненому одязі, у декого від кіптяви і диму були чорні обличчя, але так добре, що свої – захисники.
Олена прошмигнула у двір тітки Галини і побачила, що та вже розселяє хлопців у себе у літній кухні і хаті. Побачивши Олену чітко дала команду:
– Оленко біжи по вулиці питай, хто і скільки поселить у себе наших захисників і скажи, що потрібно зібрати продукти. Їм треба поїсти, помитись і випрати речі.
Олена прибігла до свого двору, біля якого вже стояли військові. Собаки дуже гавкали і вони боячись зайти у двір тупцювали під двором.
– Добрий день, – привіталася Олена і відкрила хвіртку настіж, запрошуючи їх заходити.
– Мене зовуть Олена, тут живуть мої батьки, а далі по вулиці бабуся і тітка, собак не бійтесь, вони своїх не чіпають, просто виконують свою роботу по відлякуванню злодіїв – гавкають. .., – випалила вона і відкрила двері в хату.
А коли озирнулась то зустрілась з поглядом синіх, втомлених, але таких красивих очей. На мить усе завмерло, лише серце стрибало у грудях і здавалось, що не вистачає повітря щоб дихати… Військовий посміхнувся. У його була неймовірно красива і заспокійлива усмішка Він був високий, гарної статури чоловік з чорним, як смола волоссям і синіми-синіми очима. Таких вона ще не бачила ніколи в житті. Очі, які вона так і не зустріла за свої 40 років ні в Україні, ні за кордоном, де прожила досить багато часу, а от тепер зустріла, саме тоді коли це було неможливо.
Хлопці щось говорили, але вона не чула, поки батько не вийшов з хати і спитав, чому вона тримає хлопців на холоді.
Всіх військових відвели у будинок до бабусі, там вони пообідали , помились і пішли у справах. Ввесь час Олена допомагала тітці з пранням та прасуванням їх речей, допомогла приготувати вечерю і хоч було вже пізно додому не збиралась, чекала коли вони прийдуть.
В хату зайшло четверо, а його не було, познайомились, повечеряли і Олені вже треба було йти. Вискочивши у двір вона швиденько помчала у напрямку будинку батьків, було страшно в темряві винирнула на дорозі постать, серце здавалось ось-ось вискочить від страху з грудей. Набравшись сміливості вона перейшла на інший бік вулиці і швиденько пройшла мимо. Потім почула по заду кроки і закричала …
– Та чому ви кричите, – почувся схвильований голос, – я ж хотів провести вас, щоб нічого з вами не сталося, ви ж Олена? Я по запаху ваших парфумів зрозумів, що то ви. Чому ходите самі у таку лиху годину? Ви, що мене не впізнали?
До переляканої Олени нарешті дійшли почуті і слова і вона намагаючись вимовити хоч слово, хапала тільки повітря… Нарешті до неї дійшло, хто перед нею. «Очі війни», так вона охрестила військового після їх вранішньої зустрічі. Вона й сама не розуміла, чому саме так, але була впевнена, що якби не війна вона б так і не зустріла його і не побачила очі в яких можна відразу втопитись і побачивши їх раз вже не можна забути… Вона давно зрозуміла, що з його появою у неї пропав страх і розпач, який був в перші дні війни. Вона захоплювалась його хоробрістю, виваженістю, професійністю. Саме тоді вона зрозуміла, що таке професія військового, і що її не можна порівнювати ні з якою іншою, бо вона надважлива.
Олену було не впізнати, вона була щаслива, хоч і кидали дивні погляди односельці.
Це було кохання! У перші, страшні дні війни, коли здавалось, що життя ось-ось може обірвати ворожий обстріл, а він може поїхати і вони більше ніколи не зустрінуться, але це не зупиняло. Така любов буває раз в житті, не кожен може її відчути, прийняти і пережити. Та і зупинити не в змозі зупинити той буревій почуттів двох дорослих людей, які зустрілися ненадовго, щоб потім розлучитися назавжди.
Любов не залежить від нашої волі,
приходить без нашої заслуги,
щезає без нашої вини.
Іван Франко.
Автор: Ярина Курганська
Фото ілюстративне
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв Nezhatin.com.ua для друкованих видань дозволяється лише з письмової згоди редакції сайту. Для iнтернет-видань обов’язковим є гiперпосилання на Nezhatin.com.ua, відкрите для пошукових систем.
