На холодній стіні тюремного карцеру він залишив свої останні слова — прості, щирі й болючі:
«Мамусю, я тебе люблю…»
Ці кілька рядків стали останнім свідченням життя, яке не змогли знищити ані катування, ані ґрати.
Його ім’я — Павло Божко. Єдиний син. Боєць морської піхоти. Людина, яка не відвернула погляду, коли смерть дивилася просто в очі.
Павло народився у Бердянську — місті свого дитинства, перших кроків і перших мрій. Тут він навчився відрізняти правду від брехні, не мовчати перед несправедливістю й завжди ставати на захист слабших. Сторону правди він обрав задовго до того, як узяв до рук зброю. А коли Україна потребувала захисту — пішов воювати.
У 2021 році Павло свідомо підписав контракт.
У 2022-му він став щитом для Маріуполя — міста, перетвореного ворогом на суцільне пекло.
Останній раз мати чула його голос 23 березня. Сорок хвилин вони говорили по телефону, тримаючись одне за одного крізь слабкий зв’язок і сильну тривогу. Вона вже відчувала. Так, як відчувають лише матері: це був прощальний дзвінок.
4 квітня вона побачила Павла на відео — серед українських військовополонених. Тоді ще жевріла надія.
Перші звістки про нього з’явилися восени. Але правда виявилася страшнішою за смерть: Павло був живий, та перебував у пеклі. У колонії суворого режиму №1 в місті Донський, Тульська область, росія. Це було не місце ув’язнення — це була катівня.
У січні 2023 року звільнений з полону український воїн приніс чорну звістку: Павла більше немає. Він помер 1 січня 2023 року. Те, що йому довелося пережити за ґратами, неможливо описати словами. Навіть найсильніші не витримали б таких катувань.
У карцері Павло залишив своє останнє прощання, вирізьблене на стіні:
«Мамусю, я тебе люблю…
Мене забере Бог…
Я не витримаю…
Моє серце не витримає цього…»
22 березня 2023 року його тіло доставили до Покровська. Без одягу. Загорнуте в простирадло. Рідним не дозволили побачити його одразу. Лише після повторного ДНК-аналізу мати змогла востаннє попрощатися з сином.
Павла поховали у Дніпрі. Йому було лише 30 років.
Його змусили мовчати — але не стерли.
Його замкнули — але не зламали.
У холоді й темряві, де людину намагалися перетворити на тінь, Павло зберіг людяність. Кілька слів на стіні стали сильнішими за ґрати, бо в них була правда. І любов.
Він не дочекався свободи.
Та свобода зберегла його ім’я.
Павло Божко прожив коротке життя, але вистояв до кінця.
І назавжди залишився серед тих, кого не вдалося перемогти.
Джерело: Це моя Україна
