Ой… сільська дискотека — це ж не просто «піти потанцювати». Це була ціла подія, до якої готувалися, як зараз до весілля.
Субота починалась не з відпочинку, а з фрази: — «Підеш на дискотеку? Спочатку попрацюй!»
І ти вже зранку — як той електровіник: хату вимити, подвір’я замести, курей погодувати, картоплю перебрати… І все це з однією думкою: «Головне — щоб відпустили…»
Бо одне криве слово — і все. Ніякої дискотеки. Сидиш дома і слухаєш, як музика з клубу долітає до вікна… трагедія рівня світової
Але якщо заслужив — починається магія.
Дівки збирались ще за кілька годин: в однієї туш, в другої тіні, в третьої лак… і всі по колу
Одна праску тримає, друга волосся крутить, третя вже сто разів переодягнулась і все одно «мені нема що вдягти»…
Хлопці? Та ті простіше: джинси, сорочка, трохи «тройного одеколону» — і пішов королем.
І от він — клуб. Той самий, з облізлими стінами, старими колонками і світломузикою, яка жила своїм життям.
Спочатку всі стоять по стінах. Дівчата — окремо. Хлопці — окремо. Всі такі «ніби не сильно й хотіли сюди прийти»
І тут включається перша повільна…
І починається найстрашніше: «Запросить — не запросить?..»
Ті кілька кроків до дівчини — як марафон. Серце десь в горлі, руки холодні… — «Підеш танцювати?..»
І якщо вона погодилась — все. Ти вже герой вечора
Перші обійми… незграбні, несміливі… Та ті емоції — вони ж справжні. Без масок, без фільтрів, без «онлайн».
А ще ж були «свої правила»: не так подивився — вже розборки, запросив «не ту» — косі погляди гарантовані
І, звісно, куди ж без «вийти на двір поговорити»
Але найкраще — це відчуття. Свободи. Молодості. Того, що попереду ще все життя…
І йдеш додому під ранок… Взуття в руках, бо ноги болять, волосся вже не таке «укладене», але душа — щаслива.
І тихо відкриваєш двері, щоб мама не почула… А вона, звісно, вже не спить: — «Котра година?!»
І ти стоїш, усміхаєшся… Бо знаєш — це було варте всього.
От скажіть чесно… Ми ж були найщасливішим поколінням, правда?
Богдана Опалко
