У нашому суспільстві щире, людяне ставлення в медицині викликає подив. І це вже саме по собі – страшний діагноз для всієї системи. Ми звикли до байдужості, до холодного «за записом», до черг під кабінетами. Але хіба не пацієнт і його біль повинні стояти в центрі медичної системи?
Нещодавно я зіткнулась із ситуацією, яка глибоко обурила й засмутила. У звичайній міській поліклініці, в черзі до уролога, сиділо кілька людей. Дехто — за попереднім записом, але були й ті, хто прийшов із гострим болем, маючи направлення, готові годинами чекати, тільки б лікар кинув оком. Лікар цієї спеціалізації приймає лише три години на день — запис розписаний на тиждень уперед. А що робити, коли терпіти неможливо? Коли кожна хвилина — випробування?
Тоді все вирішує одна людина — медсестра. Вона, фактично, контролює вхід до лікаря. Хто пройде — а хто хай ще потерпить.
— Чого ви прийшли не в п’ятницю, коли вам призначено?- до мене.
— Я до п’ятниці не витримаю. Уже два дні на знеболювальному.
— Тоді йдіть у стаціонар.
— У мене на руках УЗД, аналізи, мені потрібно лише, щоб лікар подивився. Якщо це його профіль — хай призначить лікування. Якщо ні — скерує далі.
— Приходьте в п’ятницю, – холодно і байдуже промовила медсестра. – А ви заходьте, – звернулася вона до жіночки, яка була в черзі за мною із записом аж на понеділок.
Можливо, це була її знайома або я їй не сподобалася. Не знаю. У той момент я перестала бути людиною з болем і тривогою, а стала просто черговим «не на часі». Мені залишалось лише витерти сльози й піти, тому, що далі залишатись було принизливо.
Так, є правила. Але не можна дозволити, щоб ці правила знищували головне — людяність. Жоден протокол не забороняє подивитись на людину з увагою. Жодна інструкція не виправдає байдужості.
Наталія ГЛЄБОВА
