У тиші липневого ранку Ніжин провів в останню путь свого Захисника — Ігоря Віротченка. Йому було 41. Вік, коли ще багато планів і мрій, коли життя могло тривати й тривати.
Ігор народився у Вінниці, але саме Ніжин став його домом, його містом. Тут пройшло дитинство, тут він навчався у школі №9, тут закінчив ПТУ №35, здобув фах машиніста крана, тут починав свій трудовий шлях — працював на пилорамі. Просте, звичне життя українського чоловіка — робота, родина, будні. Та коли країна опинилася в небезпеці, він не залишився осторонь.
Попри проблеми зі здоров’ям — ще до повномасштабного вторгнення Ігор пережив складну операцію — він пішов добровольцем до лав Збройних сил України, бо вважав, що інакше – не можна. Служив на різних напрямках. Це була його особиста війна за спокій рідної землі, за майбутнє тих, кого любив.
Смерть наздогнала Ігоря не в бою, а в тилу — він помер від гострої серцевої недостатності. Але це не робить його подвиг меншим. Його боротьба — щира, свідома, мужня — залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Пам’ятатимуть Ігоря як добру, світлу людину, яка вміла працювати, любити і захищати. У нього залишилися батько, дружина і пасинок, якого він вважав своїм сином — любив без умов, щиро й сильно.
Сьогодні Ніжин схиляє голову у скорботі, прощаючись із Сином України. Та в цій скорботі — вдячність. За вибір, за силу, за приклад.
Вічна пам’ять, Ігорю. Герої не вмирають.
Наталія РУЛЬОВА
