3 грудня Городнянська громада прощалася з 23-річним воїном Сергієм Стасюком — добровольцем, сміливим і мужнім захисником України. Він служив у складі 3-ї окремої штурмової бригади, був стрільцем штурмової роти штурмового батальйону з позивним «Маузі».
28 червня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу Новомихайлівки Краматорського району, Сергій зник безвісти. Довгих чотири місяці рідні чекали на результати ДНК-експертизи, тримаючись за останню надію на диво… Та експертиза підтвердила найгірше… Мужній, сміливий патріот віддав своє молоде життя за наше мирне небо.
Його життя було непростим. Сергію надто рано довелося подорослішати. Часом здавалося, що в цьому юнаку живе сила і мудрість дорослого чоловіка.
Народився він 3 березня 2002 року в селі Дроздовиця на Городнянщині, у багатодітній родині. Дуже рано втратив батька — і відтоді доля постійно випробовувала його на міцність.
У 2017 році Сергій прийшов до 7 класу Вертіївської ЗОШ I-III ступенів Ніжинського району, де навчався і мій син Діма. Він був тихим, задумливим, зібраним і уважним хлопцем. Учитель трудового навчання швидко побачив його талант до дереворізьби, приділяв йому багато уваги, готував до конкурсів. Тоді між хлопцями навіть виникло суперництво — вони майже перестали спілкуватися, коли саме Сергія відправили на районну олімпіаду. Вони були різними: Сергій — спокійний, Діма — запальний. Та саме Сергій першим зробив крок назустріч — і згодом вони знову стали друзями.
Після закінчення 9 класу у 2019 році обоє вступили до Чернігівського професійного будівельного ліцею №18 на спеціальність «Столяр. Верстатник деревообробних верстатів», де й жили в одній кімнаті.
Сергій вправно працював із деревом: робив різні вироби, із захопленням відвідував гурток ажурного різьблення. Любив футбол, умів дружити по-справжньому.
Та саме в ті роки йому знову довелося швидко дорослішати — у родині, де він жив до 18 років, сталася неприємна ситуація. Він дуже переживав, хоч майже цього не показував. Ми підтримували його як могли. Сергій замкнувся, але згодом зібрався, знайшов у собі сили подолати несправедливість і йти вперед. У нього з’явився сумний, дорослий погляд… Я й досі бачу перед собою ті очі — очі хлопця, якому боляче, що йому не вірять. Та він повторював:
«Я став сильнішим. У мене все буде добре».
Він мріяв повернутися на рідну Городнянщину, знайти рідних, займатися мотоспортом. І він повернувся: у селі Диханівці живуть його бабуся по батьковій лінії, тітка, двоюрідна сестра та племінники.
Сергій влаштувався працювати на деревообробне підприємство, потім працював у Києв.
«Його війна застала в Диханівці, коли ми були в окупації 2022 року.
Він уже тоді хотів піти воювати, але я його не пускала, бо була вагітна.
Він дуже рвався на фронт і не хотів мене слухати.
Врятувало лише те, що я була вагітна і тиснула на його жалість: ставала біля порогу й закривала йому прохід.
«Ти що, мене одну залишиш серед цих варварів? Хіба ти не чув, що вони роблять із нашими дівчатами?,- розповідає сестра Аліна.
І він залишився.
А вже у 2024 році він пішов у Городнянський військкомат, намагався піти служити, але йому там відмовили. Потім він поїхав у Сновськ — і там теж відмовили.
І вже у Києві йому дали добро, і тільки в 3-й штурмовий його взяли. Двоюрідна сестра Аліна говорить про Сергія з теплотою і щирою любов’ю: «Нам його дуже не вистачає. Він завжди був веселим і добрим, люблячим братом. Я в сім’ї була одна і завжди мріяла про брата або сестру.
І доля мені подарувала найкращого брата, хоч і двоюрідного, але я його люблю як рідного. Він для мене був – всім, братом, другом, наставником. Замінив усіх. Здійснив мою дитячу мрію – відвіз мене на ковзанку і ми катались з ним на ковзанах.
Він наша велика гордість. Дуже любив мого старшого сина, а з меншим не встиг познайомитись, обіцяв приїхати у відпустку, але…
У нього була кохана дівчина Лідія, з якою він планував створити сім’ю, а мені обіцяв, що я буду танцювати на його весіллі. Він був особливий. Один на мільйон. Все життя було попереду…»
Царство небесне тобі, мужній Герою, світлий наш Янголе. Боляче… як же боляче… Здавалося, що після всіх випробувань доля мала б подарувати тобі щастя. Але клята війна вирвала тебе з життя, відібрала всі мрії і плани.
Ти був світлим, чемним, спокійним, усміхненим хлопчиком, який ніс добро навіть тоді, коли самому було важко. Ти залишався людиною — чесною, чуйною, відданою Україні.
Вічна і світла тобі пам’ять. Низький уклін. Щирі співчуття рідним.
Він залишив нам приклад людяності, стійкості, доброти та безмежної любові до України. І доки ми пам’ятаємо Сергія — він продовжує жити серед нас.
Марина Ігнатенко
