«Зник безвісти» — нині ці два страшні слова чують у багатьох українських родинах. Не оминула ця страшна звістка і багатьох ніжинців. Уже тричі в нашому місті проходить мирна акція на підтримку військовополонених та зниклих безвісти захисників. Дружини, матері, усі, хто живе надією отримати хоч якусь звістку та вірою в те, що їх рідні повернуться додому, виходять в центр міста до приміщення міської ради із закликами про підтримку, з плакатами, прапорами та фотографіями тих, кого щохвилини чекають. Десятки людей збираються для того, щоб їхній крик душі був почутий. Учасники акції закликають не забувати про захисників та продовжувати їхній пошук та повернення. В ході акції проходить збір коштів, речей, продуктів та ліків для захисників, які організатори передають настоятелю Всіхсвятської церкви отцю Сергію, який доставить усе зібране на фронт.
Як живуть ці жінки довгі дні, місяці і роки, коли навіть невідомо, чи жива твоя рідна людина – про це ми спілкувались з організаторами та учасниками акції.
Олександра, дружина зниклого безвісти захисника та організатор акції розповідає:
– У мене зник чоловік. 25 лютого вже буде 7 місяців, як я нічого про нього не знаю. У серпні йому виповнилось тільки 30 років. Я стала організатором цієї акції тому, що подібні акції проходять в багатьох містах України, але не кожен може поїхати, наприклад в той самий Чернігів, чи Київ. А Ніжин залишився ніби осторонь, ніби нема в нас таких, що зникли безвісти або знаходяться в полоні. Хоча таких в нас дуже багато. Ця акція дуже важлива, ми сподіваємось, що нас почують, що за нас і наших рідних не забудуть. Це важливо і для тих, хто в полоні, хто не має жодної звістки від рідних. Ми спілкувались з тими, кого обміняли з російського полону, то вони розповідають, що їх там намагаються зломити не тільки фізично, а й морально: кажуть, що про них вже всі забули і вони нікому не потрібні. Але інколи вдається дізнатись про ці акції, і для них це величезна психологічна підтримка.
– Чи є якась підтримка чи допомога від нашої влади таким, як ви, тим, чиї рідні зникли безвісти чи в полоні?
– Знаєте, таке складалось враження, що ми нікому тут не потрібні, ми справлялися з усім самі. З одного боку, вони виставляють поховання, покладання квітів та меморіальні дошки, а з іншого – при цьому ніхто не каже, що є зниклі безвісти, військовополонені.
– Хто вас підтримує, чи є якась допомога, що першочергово потрібно для таких родин?
– Як ми тримаємось? Тримаємось всі разом, одна одну підтримуємо, – всі ті кого торкнулось це горе. Ми телефонуємо одна одній, є група в телеграмі, після акції в неї додалось чимало нових учасників. Там ми обмінюємось новинами, хто більш обізнаний – дає поради, навіть елементарне – куди звертатись, як оформити той чи інший документ. Дуже хотілось, щоб цим хтось займався на постійній основі. Чому в нас нема такого спеціаліста, який допоможе навіть консультаційно? Чому не можа виділити кабінет і поставити людину, яка розуміється хоча б в документації, юриста також. Бо дійсно багато людей похилого віку. У них кнопочні телефони, вони не знають як користуватись інтернетом. Є таке, що треба відправити документи, наприклад, на електронну пошту, а люди не знають як це зробити.
Інша наша співрозмовниця Аліна. В неї зник рідний дядько.
– 8 листопада я з ним востаннє говорила по телефону. Я весь час з ним була на зв’язку, наскільки це було можливо. Але 9 числа вже телефон не відповідав. Спочатку я втішала себе і бабусю, що бувало таке, коли він не міг спілкуватись. 11 числа прийшло сповіщення, що він зник без вісти, бабуся зателефонувала і сказала мені. Це, мабуть був найстрашніший вечір в моєму житті.
Для мене особисто – найважливіше – знайти і побачити. Результату поки немає, але є надія. Люди не розуміють. В перший день, коли зник навіть люди з близького оточення казали «Він мертвий, не шукай». Що тоді казати про чужих, тих кого війна не торкнулась? Мені не потрібно співчуття: але просто мовчіть і не кажіть такого. Я просто буду шукати далі, і робити все, що в моїх силах. І зараз я борюсь, щоб знайти його, борюсь за його повернення, бо в нього нема ні дружини, ні дітей. Він жив з своєю матір’ю, вона вже дуже старенька. Буває, що вона забувається про всю цю ситуацію, а буває дзвонить і плаче весь час. Каже, що боїться померти, так його і не побачивши. Таким літнім людям особливо важко, бо вони не розуміють ніяких координаційних дій, куди звертатись, писати чи дзвонити, щоб хоч щось дізнатись. І добре, коли є хтось поряд. Я в такому віці, наприклад, що я можу це зробити, а от як бути тим, хто залишився сам-на-сам з цим горем, безпорадні і беззахисні. Тому створення якогось кабінету з кількома спеціалістами, які б надавали допомогу родичам зниклих без вісти, полонених – дуже важливо. Потрібна навіть моральна підтримка, щоб людина усвідомлювала, що вона не одна, що її почують, що її горе не байдуже нашим чиновникам. Я не розумію, чому досі наша влада цього не зробила. Ніхто за це не хоче відповідать, всі відписуються загальними фразами. Відкрийте ви якийсь кабінет, дайте юриста, комп’ютер, принтер, і хай він допомагає. Я сама поряд сяду і буду щось робити, допомагать людям, якщо поряд буде сидіти компетентна людина. Нам потрібна оця підтримка.
Іще одна дівчина, теж Аліна, зовсім молода. Свого чоловіка вона розшукує вже майже два роки.
– Мій чоловік на війні з 2017 року. 25 років, молодий хлопець – і отак…Ти залишаєшся наодинці із своїм горем. Зараз вони, ті хто зник без вісти, нікому не потрібні – лише своїм родинам. Хочеться, щоб нам допомогли. Так, матеріально нас підтримують, але я б віддала всі гроші світу, аби тільки мій чоловік був поряд зі мною. Це всього лиш гроші, які ти можеш заробити. А допомогти розшукати, знайти, повернути… хочеться бути почутими.
Акцію на підтримку військовополонених та зниклих безвісти захисників організатори планують проводити на постійній основі.
– Ми не зупиняємoся, ми прoдoвжуємo бoрoтися за наших рідних. Кoжен військoвoпoлoнений та безвісти зниклий – це чийсь син, чoлoвік, татo, брат – кажуть жінки.
Дивлюся в очі цих жінок і бачу там невимовний біль і в той же час незламну надію, на те, що їхні рідні повернуться додому. Нехай ця надія збудеться, хай всі повертаються додому живими.
Спілкувалась Наталія РУЛЬОВА
