74-річна Наталія Соколовська пережила окупацію, втратила рідних і дім, але зуміла пройти сотні кілометрів, аби знову жити в Україні.
До початку повномасштабного вторгнення вона мешкала у Приморському — невеличкому селі біля Волновахи, яке ще з 2014 року опинилося під контролем російських окупантів. Українка, котра прожила майже все життя на Донеччині, подолала сотні кілометрів, аби знову жити в Україні — там, де її серце.
Наталії Соколовській — 74 роки. Вона народилася у Львові, коли її батько-військовий отримав направлення в Маріуполь. Тоді Наталці було лише два роки. Згодом усе її життя пройшло на Донеччині — серед моря, степу і людей, яких війна розділила на «своїх» і «чужих». Працювала на пивзаводі кладовщицею, виховала двох дітей, дочекалася чотирьох онуків.
Разом із чоловіком вони прожили в Маріуполі понад тридцять років. Коли він захворів, вирішили переїхати до села Приморське, ближче до природи. Купили будинок, завели індюків і гусей, Наталія торгувала птицею на базарі, обробляла великий город і виноградник. Життя було спокійне, звичайне — з турботами, але й з радощами.
Та спокій зник 2014 року, коли село захопили бойовики.
«Надивилася всього, — згадує жінка. — Як забирали чоловіків просто з вулиці, змушували воювати проти українців. Як дехто радів росіянам, а тепер сидять без води й світла».
Її знайомих, сусідів — багатьох уже немає. Чоловіки загинули на фронтах ще до 2022-го. Багато сімей виїхали одразу, залишаючи хати, які тут же займали російські солдати. Грабували все — від техніки до батарей, ходили по дворах з автоматами, випрошуючи їжу, забирати силою тоді не наважувалися.
«Всіх, хто підтримував росію, Бог покарав, — каже пані Наталія. — Усіх чоловіків тоді забрали до армії. У моєї знайомої Алли брат був директором великого сільгосппідприємства в Джанкої. Гарно жив, мав будинок, землі… Та прийшли “визволителі” — і все відібрали. Тепер він живе в гуртожитку, а двох синів Алли насильно відправили на війну. Отак Бог і розсудив».
Сваха Наталії, мати її невістки, залишалася в Маріуполі. У її будинок влучила ракета — пробила стіну і застрягла всередині. Жінка, злякавшись, вибігла з під’їзду — і наступної миті її вбило уламками. Поховали просто у дворі, у пісочниці, де колись гралися діти. Наталія говорить, стискаючи руки, і плаче, все ще відчуваючи той біль.
Син продав квартиру в Маріуполі й поїхав з сім҆єю до росії. З ним Наталія не спілкується: «Переконувати їх думати по-іншому вже немає сил». Дочка Маша з чоловіком виїхали до Києва ще 2014 року, коли війна тільки починалася. Обоє працювали на заводі «Київ-Конті», що переїхав із Донецька до Канева. Маша виявилася відчайдушною — вивезла нову машину через п’ять блокпостів.
Усі ці 8 років Наталія жила майже у погребі — там стояло ліжко, маленька електропіч, кілька речей. Біля погребу — фундамент майбутнього дому, куди колись планували переселитися. Та замість будівництва там стояла гармата — з неї бойовики обстрілювали Маріуполь. «Українські хлопці жодного разу не відповіли по селу, — каже вона тихо. — Знали, що ми там».
Її український паспорт вісім років був закопаний під шлакоблоками. Російський отримувати відмовлялася. «Казала їм, що віддала на обмін. Хай би думали, що хочуть».
Коли не залишилося нікого — тільки могили — вирішила виїхати. Пам’ятник чоловіку від снаряду розколовся навпіл, тож Наталія стягнула його дротом. Будинок залишила сусідові, який завжди допомагав. Разом із нею їхала й сусідка — теж вирішила тікати від війни. Через місяць вона повернулася назад, оформивши в Україні собі пенсію з розрахунку отримувати дві: і українську, і російську. «Отак живуть — і нашим, і вашим», — сумно знизує плечима Наталія.
Виїзжали вночі машиною до Ростова. Їхали без речей, бо на блокпостах перевіряли все. Взяла лише шість срібних ложок і маленький ніж — пам’ять, частинку дому. Далі їх посадили в товарний потяг із Ростова до Петербурга, який перевозив тварин. «Але ми раділи навіть цьому, — посміхається Наталія. — Головне було — вирватися». З Петербурга дісталися Таллінна, де їх зустріли тепло, нагодували, зробили медогляд. Потім — Польща, і нарешті — рідна Україна.
Тепер Наталія живе у селі Колісники. Дочка купила старенький будинок, зять зробив ремонт, провів зручності, поставив гарний паркан. Тихо, мирно, спокійно. Але серце жінки все одно болить.
«Ні з ким не спілкуюся, — каже. — Навіть з тими, що колись були сусідами. Мені тоді тяжко, не можу спати. Згадувати боляче. Хочу жити нове життя. Скільки мені залишилося? Уже й місце на кладовищі пригледіла».
Кішка спить на ліжку в теплій хаті, зрідка підводить голову, слухаючи розповідь господині. Вже три роки Наталія Леонідівна проживає тут, серед добрих людей і тиші. Вона не шкодує за втраченим домом у ДНР — лише за рідними, яких втратила не війна, а байдужість і зрада.
«Пробую говорити українською, — знічується вона, — але не виходить. Коверкаю її. Наче знущаюся. Тому говорю російською… Ви вже пробачте».
А потім згадує свою бабусю Ксенію Федорівну Забояркіну — уродженку Курської області, де колись усі розмовляли українською. Бабуся походила з дворянської родини, батьки мали цукрові заводи. Радянська влада забрала все, і щоб урятувати доньку від заслання, батько наказав їхати з трактористом до Маріуполя. Там вона народила сімох дітей. Троє синів і дві доньки воювали проти німців, двоє молодших дивом вижили завдяки німецькому офіцерові, який давав роботу і хліб. Коли Маріуполь звільнили, російські військові мало не розстріляли Ксенію — звинуватили у зраді.
Здавалося б, такі випробувані долею люди, як пані Наталія, повинні бути оточені увагою і турботою — від держави, від місцевої громади, від тих, заради кого вона терпіла роки окупації й страху. Але, на жаль, цього немає. Влада не допомагає ні морально, ні матеріально. Ніхто не приходить запитати, чи потрібна їй якась допомога. Залишається сама — зі своїм болем, спогадами і кішкою, яка, здається, єдина розуміє її мовчання. І все ж вона не нарікає, лише зітхає й повторює:
— Головне, що я в Україні. У себе вдома.
І саме тому ми, хто живе поруч, не маємо права бути байдужими. Такі люди заслуговують на нашу підтримку — не за гроші, а від щирого серця. Іноді достатньо просто допомогти по господарству, поговорити, вислухати — і це вже стане справжнім проявом людяності.
Олена КРЕСАН
Фото з сімейного альбому
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
