“Ми живемо один раз, але якщо ми робимо це правильно, одного разу достатньо”, — сказала колись американська письменниця Мей Вест.
Сьогодні це про Михайла. Патріота, Воїна, Героя.
Михайло Яворський — родом з Коломиї. Коли йому було 16 років, він з родиною переїхав до Сполучених Штатів Америки. У Чикаго прожив 25 років: здобув освіту, одружився. Виховував доньку та працював в ІТ-сфері. Мріяв про повернення на Батьківщину.
Коли дізнався про початок повномасштабної війни, одразу ж, у перший день, придбав авіаквитки в Україну й поїхав на передову. Упродовж 15 місяців воював на Херсонському, Миколаївському, Харківському, Донецькому та Луганському напрямках.
Михайло загинув 25 травня 2023 року під час обстрілу у селі Діброва Луганської області, коли виводив з-під обстрілів двох поранених побратимів. Коли він повернувся за третім, поруч розірвався ворожий снаряд.
6 травня 2024 року президент України присвоїв Михайлу Яворському звання “Герой України” (посмертно).
Мені було дуже важко розмовляти з його рідними, бо при кожній такій розмові раз’ятрюються незагоєні рани. Однак і діаспора Чикаго та США, й люди в усьому світі мають дізнаватись більше про Героїв України, таких як Михайло Яворський. Чесна, розумна, освічена людина, з гострою потребою справедливості й правильних рішень.
Дружина Михайла Оксана Яворська. З нею я спілкувалась телефоном і просила 5 хвилин, щоб не ятрити незагоєну рану. Проте, Оксана виявилась дуже теплою, щирою, відкритою і цікавою молодою жінкою. Ми проговорили майже три години і, звичайно, тут було багато болю і багато запитань, на які й сьогодні вона шукає відповіді.
—Ми познайомились з Мішею у когось на день народженні. Він одразу ж попросив телефон. Я тоді була дуже зайнятою, навчалась і працювала, й так і сказала йому: тільки у тому випадку, якщо це серйозно. Ми зустрічались, і одного разу він запросив мене в ресторан на суші та запропонував стати його дружиною.
— Міша був дуже цікавою особистістю. Високоосвіченою й ерудованою, мав глибокі знання в багатьох сферах. Він багато працював, а коли у нас народилася Соломійка, став дуже хорошим батьком, який просто годинами міг бавитися з дитиною. Соломійка обожнювала свого татуся й росла напрочуд не по-дитячому розважливою. Ставила “дорослі” запитання і очікувала на них відповіді.
— Міша завжди ставав “душею” будь-якої компанії. В гостях він вибирав бавити і розважати компанію дітей, а не дорослих. І діти його дуже любили. Він відгукувався на кожне прохання про допомогу. Друзі і знайомі завжди могли розраховувати на нього.
— Міша відчував, що війна неминуча. Він записався в школу східних єдиноборств і з листопада 2021 року інтенсивно займався там три рази на тиждень. Це вже пізніше я зрозуміла, що він готувався до війни.
— Чи здогадувалась я, що він може піти на війну? Одного разу я прямо запитала його про це, однак він заперечив, і я заспокоїлась. Проте тепер, згадуючи, як в останні тижні перед війною він прагнув більше часу проводити разом зі мною і Соломійкою, організовував цікаве проведення спільного часу, тощо, я розумію, що він просто хотів НАБУТИСЯ з сім’єю.
— Дізнатись, що він вилетів в Україну, нічого не сказавши мені (Міша знав, що я відмовлятиму його від цього, як було в 2014-му), — це стало для мене справжнім шоком. А як же я? Як Соломійка? Як ми самі без нього даватимемо раду? Відповідальність за сім’ю? Ба, навіть щомісячні рахунки? Я була не готова до цього.
—Ми часто спілкувались, коли він воював. Якщо у мене виникали проблеми, писала йому текстові повідомлення, і Міша, завжди відзвонював. Я весь час просила його повернутися до нашого життя, наводячи різні аргументи. Не допомагало. Він багато часу спілкувався скайпом з донечкою, показував їй зброю, розповідав про побратимів. Соломійка дуже сумувала за ним, чекала дзвінків — вона дуже любила свого татуся.
— Як я дізналася про його загибель? Ніхто мене не повідомив. Я дізналася випадково від сторонніх людей. І це теж було боляче. Ця рана і сьогодні болить, ятрять серце спогади про Мішу. У мене багато запитань насамперед до себе: чи могла я якось зупинити, повернути його додому? Не знаю. Соломійка дуже змінилася з того часу, як дізналася про загибель тата, замкнулася в собі.
– Все це дуже важко пережити. 6 травня, на День піхотинця, Міші присвоїли звання Героя України.
Плануємо з Соломійкою поїхати до Вашингтона на вручення Зірки Героя. Я хочу, щоб донечка запам’ятала цю подію і завжди пишалася своїм татом, який, залишивши затишне життя в Чикаго, поїхав захищати свою Батьківщину…
Мама Михайла, Марія Яворська, розповідає про сина з неймовірною любов’ю і гордістю.
— Михайлик був дуже цікавою дитиною. У нього було багато запитань і він все хотів знати. Мав багато друзів. Коли він навчився читати, тоді читав все підряд. Але разом з тим був душею компанії, завжди мав чудове почуття гумору. Після початкової школи почав навчатись у Коломийській гімназії. Почуття українськості привив синові його дідусь, мій тато, який знав і бачив усі звірства комуністів. Тато, Ярослав Бойчук, з відомого в Україні сімейного ансамблю Бойчуків, знав багато стрілецьких, повстанських пісень, й син почав записувати їх і співати з дідусем. Так він захопився справжньою історією України. На мою думку: основа патріотизму — ґрунтовне знання історії України.
—У нього були глибокі знання, однак завжди поводив себе скромно. В 13 років хотів бути істориком. Михайлику виповнилося 16 років, коли ми переїхали до Америки. На щастя, гімназія була з поглибленими знаннями англійської мови, тому його одразу ж прийняли в старший клас. Він провчився півтора року й після закінчення поступив в армію. Ми не могли йому заперечувати. Він вважав, що служба в армії дасть можливість отримати пільгову вищу освіту.
—За перші свої зароблені в армії гроші син купив 30 томів американської енциклопедії. Михайло увесь час ставив собі бар’єри і вперто долав їх. Після армії пішов вчитись на інженера в Іллінойський університет. Однак після року навчання він вирішив вступати до інженерного коледжу Урба́на-Шампейн Університету Іллінойсу, одного з найкращих у США. І його прийняли, незважаючи не те, що на 20 місць було понад 3 тисячі заявок. Перевагою перед іншими претендентами на додаток до знань стала служба в армії.
—Україна була в його думках і в його житті щодня. Він про Батьківщину читав, слухав, вивчав, знав подробиці сьогодення в різних сферах. Він підтримував Революцію Гідності. Коли почалася АТО, хотів їхати на фронт. Але тоді його зупинила дружина. Думаю, що якби він тоді потрапив в АТО, то вже б сюди, в Америку, не повернувся…
Сестра Михайла Зоряна:
— Що його найкраще характеризувало з дитинства? Міша був борцем за справедливість. Ніколи не міг пройти повз якусь кривду. Тому він просто в перші ж години ступив у цю війну. Це було не тільки почуття обов’язку, як чоловіка, патріота, українця… в його очах ця війна була надзвичайно несправедливою.
— Що я б хотіла, щоб знали про нього? Таких людей дуже мало, але на них тримається цей світ. Вони за собою тягнуть тисячі. Одна така людина спроможна зробити цей світ кращим, на противагу тисячам, які зробили його гіршим.
— Початок війни — це був такий жах і розпач. У той час ми були в Маямі з мамою. Мама захворіла на ковід, було багато різних клопотів… і тут я з жахом дізнаюся, що Міша вже в Україні. Від мами ми все ще приховували правду, а вона, не розуміючи, що зі мною коїться, ще й заспокоювала мене.
— Він купив квиток в Україну на 25 лютого. В той день його не пропустили, у нього не було “ковідної” довідки. Він полетів наступного дня. Таким був Міша. Чесним насамперед сам із собою. Все думаю, що якби я була в Чикаго, то могла б зупинити його…
Джерело: Ukrainian People Magazine
