Підвезіть солдата по дорозі…
Ледь іде з наплічником старим..
Він втомився. Вже іти не в змозі..
А в душі пече війни екстрим…
Світлана Дубницька
Автомобіль звернув з траси і, здіймаючи пилюку на польовій дорозі, мчав у напрямку села, яке знаходилось за 20 км і до якого рідко ходив рейсовий автобус. Дорога петляла поміж дерев, посадок, невеликих лісових насаджень. Коли наш автомобіль з`їхав на гору, ми побачили військового, який важкою ходою йшов по дорозі з великим багажем. Проїхати ми не могли, тому через декілька хвилин влаштувавшись за задньому сидінні Олег «Землетрус»( так представився нам військовий солдат) з втомленою, схвильованою усмішкою і сповненими болю очима розповідав нам про свій військовий шлях, який розпочався у травні 2022року.
Олег родом в Бердичева, йому 54, на вигляд звичайно більше. Війна залишила свій чорний відбиток. Він серйозний і водночас легкий у спілкуванні, але виважує і підбирає кожне слово, говорить з особливою інтонацією, щоб м’якше звучали страшні реалії війни.
У мирний час працював водієм, виховував доньку. Коли отримав повістку відразу пішов до військомату, а потім на службу у протиповітряну оборону. Коли Олег вправно збивав ворожі цілі, то побратими говорили, що тряслася земля, наче під час землетрусу – звідси і позивний «Землетрус». Пройшов Бахмут, Соледар, Часів Яр, Авдіївка, де і отримав тяжке поранення. Лікувався у госпіталі Дніпра, а після лікування, коли був визнаний обмежено придатним, направили на службу в тилову частину, куди і прямував, коли ми взялися його підвезти.
Розмова видалась важка і для нього, і для нас. Я бачила його очі і вираз обличчя, коли він розповідав про життя на війні, про побратимів, яких втратив, і які залишились на полі бою, і про тих, з ким вийшов, які врятували йому життя. Його очі змінювали колір від ненависті до ворога, в них з`являлися сльози – за полеглими побратимами, вони радісно спалахували, коли говорив про рідних.
– Війна є війна, ні кінця, ні краю не видно, вороги лізуть ніби мурахи з розореного мурашника, з усіх боків. Після них повна розруха, все знищують після себе,- розповідає Олег.
Бій, під час якого отримав поранення, був під Авдіївкою, в районі дачного кооперативу. На позиції їх було четверо, сиділи тиждень і спостерігали за ворогами, які були не так далеко. Вночі чули їх розмови, як вони перемовляються між собою.
Одного разу вночі Олег пробрався до підвалу дачного будинку, де раніше розташовувались наші бійці і знайшов там чотири протигази, які вирішив забрати з собою на позицію – це і врятувало життя і йому і побратимам, коли російські нелюди три години травили їх газом.
– Три години травили нас газом, а потім оточили з трьох сторін. Того дня був сильний туман, тому видимість дуже погана і ми їх побачили, коли вони були зовсім близько. І почалась «м`ясорубка»…, – закриває очі від болючих спогадів, перехоплює дихання і продовжує Олег.
– Через кілька хвилин бою, загинув побратим Роман з позивним «Гудок» йому було 53 роки. Толя «Історик» вискочив з своєї позиції і поки ми відстрілювались, перебіг на іншу вулицю дачного кооперативу. Ми вже пізніше дізналися, що він сховався від окупантів у руїнах дачних будинків і через декілька днів вийшов до своїх позицій.
– А тоді ми залишились удвох з Сашком «Юристом», він колишній поліцейський, капітан, служив у Збройних силах сержантом. Завдяки йому ми і вижили. Після чергового скиду гранати, яка розірвалась зовсім близько, мене оглушило, я нічого не чув і не розумів – контузило. Сашко вдарив мене по плечу і став показувати, що треба відходити. Я зрозумів його і коли почало сіріти ми почали відходити. російські солдати ув’язалися за нами, неначе гралися. Бігали позаду і мабуть не зовсім розуміли, чи ми свої чи чужі.
– Ми забігли на подвір`я одного з будинків і сховались. За нами, через хвилин п`ять, відразу вскочив окупант, який тут же був ліквідований.
росіяни, ніби сказились, рискали по дворах і хатах і кричали, щоб шукали того, хто «завалив» «шамана», з їх слів ми розуміли, що то якась була їх «шишка»…
– Ми йшли удвох з Сашком, а їх ззаду четверо. Наші хлопці на ближній позиції чули, що був бій і спостерігали в прилад нічного бачення, але ж їм не видно було чи свої чи чужі і вони відкрили мінометний вогонь, ми почали кричати і повзти до своїх, нас забрали, перевірили хто ми і потім запитали, хто ж по заду нас? Сашко відповів, що наших там нема, то вороги, їх підпустили ближче і ліквідували.
– Мені посадили і дали закурити і тільки тоді почало відпускати, страшенно трясло і боліла голова. В голові снували різні думки, то був наче не я, все ніби у страшному сні… Я там, у бою, нічого не відчував, думав і робив все, аби вижити…, – Олег замовк, потім продовжив.
– Через чотири дні нас евакуювали. Я потрапив у стабілізаційний пункт, після госпіталі Харків, Дніпро. Ось так…, – полегшено зітхнув Олег, так ніби зняв з себе важку ношу, і посміхнувся.
Решту дороги їхали мовчки, кожний думав про своє, але всі думки тільки, про те, щоб закінчилась війна, і всі повернулись до мирного життя.
Спілкувалась Марина ІГНАТЕНКО
Фото Марина АФОН
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв Nezhatin.com.ua для друкованих видань дозволяється лише з письмової згоди редакції сайту. Для iнтернет-видань обов’язковим є гiперпосилання на Nezhatin.com.ua, відкрите для пошукових систем.