«Коли гранати впали до погребу, ми вже подумки попрощались. Коли били так, що втрачаєш свідомість, — думав, що це кінець. Але, знаєте, найважче було не в тюрмі. Найважче — вдома, коли тебе більше не чекають», — говорить тихо, ледь усміхаючись, Олександр Скалацький.
Він повернувся 6 травня 2025 року. Один із тих, хто витримав російський полон. Понад 20 місяців катувань, принижень, болю. Історія, яку не придумаєш. Історія, яку має прочитати кожен, хто хоч раз сказав «у нас усе не так погано». Бо є місця, де погано має зовсім інше значення.
«Я двічі приходив до військкомату»
— Коли ви пішли воювати?
— Улітку 2022-го. Прийшов добровольцем до військкомату. Написав заяву: хочу захищати країну. Сказали, що подзвонять. Минуло кілька місяців — нічого. Я прийшов знову. Тоді мене вже зарахували до ЗСУ — 23 листопада.
Службу розпочав у 47-й бригаді, в ремонтному батальйоні. Нас кинули на другу лінію оборони — недалеко від білоруського кордону. Тоді якраз чекали наступу звідти. Згодом мене відправили в Німеччину — на навчання по «Бредлі». Після трьох тижнів повернувся й продовжив службу в 25-му окремому штурмовому батальйоні. Це вже був Запорізький напрямок.
— Роботине?
— Так. Влітку 2023-го. Там все і сталось.
Роботине. БК більше нема. Полон.
Ту ніч він пам’ятає досі. Село… Зникло. Каміння, попіл і кілька погребів, напіврозбиті, але ще більш-менш можуть слугувати для укриття, де можна ще закріпитися.
Перша година. Їхній підрозділ висадили неподалік села. Вони мали зайняти позицію й тримати оборону. Все здавалось чітким, навіть звичним. Але одразу, ще до того, як встигли звикнути до тиші — почався шквальний обстріл.
В одному з таких напівзруйнованих погребів ми й закріпились. Нас було троє.
Потім — новий наказ: штурмувати. Вони пройшли майже пів кілометра й опинились на околиці. Далі були тільки вороги. І тоді — знову вогонь. З усього, що тільки можна і не можна. Знову погріб — метр на метр двадцять. Тіснота, пил, смерть ходить за стіною. Сиділи майже один на одному. Чергували по годині, піднімались на щабель сходів, визирали, тримали оборону.
Вороги закинули у вентиляційний отвір гранати. Три штуки. Від смерті врятувало те, що вони були наступальні. Але нас контузило. Вуха не чули пострілів. Ми ще хвилин п’ятнадцять стріляли — доки були набої. Потім — порожні магазини. І тиша. Гранати теж скінчились. І ворог зрозумів: ми беззахисні.
«Пі…ри, уропи, здавайтесь! Ви окружени! У вас двє сєкунди… Або виходите, або трупами останетесь» – чуємо у той самий вентиляційний отвір, звідки летіли гранати.
І ми зрозуміли: виходу нема. Ми вийшли.
«Стріляли , били, і ще сміялись»
Нас одразу зв’язали, зав’язали очі. Росіян було восьмеро — сім стрілків і один кулеметник. Лежали обличчям у землю дві години — навколо свистіли снаряди. Наші накривали позиції ворога, а ті — відповідали. Ми лежали між двома пеклами. Вони знущались, цілились в руку, голову, ногу і стріляли поряд з нами. І сміялись: «Что страшно, хахли?». Так ворог «грався». Просто знущались.
Потім викликали підкріплення — трьох з тачкою. Змусили мене й побратима вантажити їхнього “двохсотого”. І тягнути. 200 метрів, із зав’язаними руками. Завели до їхнього штабу. Там усе по сценарію: фотографії, відео, приниження. Потім — побили. І залишили ночувати на піддонах.
Їжі не давали. Води — теж. На ранок — допит. І знову побої. Ми мовчали. Вони кричали, що ми брешемо. І били знову.
Потім — кинули в “Буханку”, автомати приставили до ребер. Очі зав’язані. Повезли. Куди — не знаємо. Привезли в якийсь закинутий гараж — металеві ворота. Нас там дуже сильно побили. Ніч ми провели на дерев’яних піддонах. Без води, без їжі. На ранок — допити, побої. Ми мовчали. Їм це не подобалось.
Увечері нас перевезли в комендатуру. Там — нова камера, маленька. Пляшки замість туалету. До нас, я так зрозумів, що там немало людей було, бо тих пляшок було багато. Вранці знову ФСБ. Знову маски, знову катування. Потім — у КамАЗ. Очі зав’язані, руки зв’язані. Привезли в старий винний льох. 9 діб. Щодня — допити й побиття.
«У Горлівці били 40 хвилин. Непритомнів – приводили до тями і знов били»
Нас знову зв’язали, і повезли в невідомому напрямку. Я так зрозумів, що нас везуть в Донецьк, в Горлівку, на тюрму. Везли довго з 4 ранку до 5 вечора. Знову без їжі і води.
Там нас зустріли адміністрація, наглядачі оці, що в тюрмі. Кажуть:
– Давай будєм знакомітса.
І почали нас бити до чорного тіла. Хвилин 40 безперестанку. Не було живого місця. Ми втрачали свідомість, нас відливали водою і знову били.
Карцер. 15 діб. Темно. Сиро. Кормушка в дверях. Щодня змушували вчити “доклади”, російський гімн. Щодня били. Потім — барак: 250-300 людей в одному приміщенні. В їдальню бігли коридором — обабіч шикувались спецназівці. Кожен бив, чим міг. Шокери, дубінки, телескопи. Потім — охоронці просто заходили бити нас чи не щогодини. Просто так. Для розваги.
Це тривало 10 місяців.
Потім — Торез. Там фізично легше. Психологічно — ні. Три побої на день. Вербували. Пропонували перейти на бік ворога. Погрожували.
«Скажи, де ваші стоять. Перейди до нас. Виживеш.»
Я відмовився.
«Сибір — це не тюрма. Це — концтабір»
Далі — Алтайський край. Сибір. Бійськ. Там — найстрашніше.
Змушували повзати на карачках, очі зав’язані. Про їжу – то взагалі. Таких помиїв навіть свині не їстимуть, чим нас там годували. І навіть тих помиїв давали жменьку. Спеціально насипали кип’яток і давали кілька хвилин, щоб ми з’їли. Ми обпікали ними всі нутрощі собі.
За пів року — лише 5 “прогулянок” по 5 хвилин. Прогулянка — це просто побиття на свіжому повітрі. І то — це були побої дерев’яними молотками, шокерами. Ламали ребра, били по ногах — не могли навіть сісти.
Ходити в туалет — тільки з дозволу.
Камера — десять осіб. Стояти — по 5 діб без можливості сісти. Спати — трохи вночі, але холод і біль не давали. Будь-який рух — побої. Камери. Контроль. Шепочешся — отримуєш у щелепу. Молилися, щоб просто вижити.
«А потім… ми летіли в літаку. Зв’язані. Мовчазні. І хтось сказав: “Виколю око”»
6 травня 2025 року.
Ми не знали, що нас везуть на обмін. Довго летіли на літаку, думали, що перевозять в іншу тюрму. В нас були знову ж зв’язані руки і зав’язані очі, і голови між колін. І тільки один спецназівець їхній сказав:
— «Піднімеш голову — виколю око. Поїдеш в Україну без ока».
І тоді я зрозумів — ми їдемо додому.
Їх везли на обмін. Дев’ятьох з десяти, що були в одній камері.. Один лишився в росії — сам захотів.
Моїм найбільшим болем стала не тюрма, не удари, а зрада.
Після обміну — реабілітація. Місяць. Потім — додому. І тут мене зустріла зрада.
Моя дружина розлучилась зі мною. Каже, що надіслали мені з суду повідомлення про розлучення. Куди? В полон?
Привласнила майже 2,5 мільйона гривень. Казала друзям, що я перейшов до ворога. Потім — що загинув. Що моє тіло не можуть забрати. А я був живий. Мене Червоний Хрест зафіксував як полоненого через рік і два місяці. До того — просто “зниклий безвісти”.
– Зараз у мене — хворий шлунок, побита голова, зламана рука, відбиті нирки. Але найбільше — болить зрада. Я хочу тільки одного: щоб син був поруч. І щоб більше ніхто не повертався додому в порожнечу. Хай кожен, хто вийшов з полону, зустрічає вдома любов. А не зневагу. Хай справедливість переможе. Не забувайте: наші хлопці ще там. У підвалах. У камерах. У тортурах. Їм треба допомогти повернутись. І кожен із нас може бути тим, хто допомагає.
Підтримуйте захисників — і тих, хто на фронті, і тих, хто вже повернувся з пекла.
***
Поки ви читаєте це — десятки, сотні українських воїнів досі у полоні. Під тортурами. Їх тримає тільки надія. Допомогти — означає не забути. Поширюйте. Дійте. Моліться. Пам’ятайте.
А тим, хто повернувся — дайте найдорожче: віру, любов, людяність.
Написано зі слів Олександра Скалацького, воїна ЗСУ, який провів у російському полоні понад 20 місяців.
Наталія РУЛЬОВА
фото з сторінки Олександра Скалацького
