Світ дізнався про неї через фотографію руки з червоним манікюром, знайдену у звільненій Бучі. Це фото стало символом болю, що облетів увесь світ.
Ірину впізнали саме у день її народження — 1 квітня 2022 року. Її впізнали за безіменним пальцем, на якому був манікюр із маленьким сердечком.
Коли почалося російське вторгнення, Ірина залишилася працювати в місцевому супермаркеті. Там вона готувала їжу для українських захисників і допомагала тим, хто ховався від вибухів, — годувала людей, підтримувала їх і намагалася зігріти бодай теплом людяності.
5 березня в неї з’явився шанс евакуюватися з міста. У машині, яка вивозила людей, залишалося лише одне місце. Ірина віддала його жінці з дитиною. Сама ж сіла на велосипед і поїхала додому.
Через п’ятнадцять хвилин її життя обірвали пострілu російських окупантів.
Ірину пам’ятають як людину, про яку говорили: «вона світиться зсередини». Для багатьох вона стала справжньою «мамою рою» — доброю, турботливою, сильною і незламною.
Після її загибелі донька Ольга заснувала фонд, щоб допомагати тим, кого скалічила ця війна — щоб пам’ять про маму продовжувала жити у добрих справах.
Ірину забрали кулі, але не змогли забрати її світло. Воно живе у врятованих людях, у кожній добрій справі її доньки, у пам’яті тих, хто знав її і тих, хто дізнався про неї з однієї страшної фотографії.
Бо справжні люди не зникають — вони залишають після себе світло, яке веде інших навіть у найтемніші часи.
Джерело: Це моя Україна
