Із Ганною ми домовилися зустрітися післявеликоднього понеділкового ранку у затишних стінах ніжинського простору для підтримки та самореалізації жіноцтва «Вільна» – одного із двох нещодавно відкритих на Чернігівщині в межах гуманітарного реагування Фонду народонаселення ООН в Україні, менеджером та координатором якого ось вже другий місяць є моя співрозмовниця.
Пише Нежатин.
І хоч тільки за перший місяць діяльності простору його послугами скористалося понад вісімсот відвідувачок, тут було проведено близько сто п’ятнадцять заходів та було залучено понад тридцять експерток у сфері ментального, фізичного й психічного здоров’я, творчих здібностей та бізнесу, з огляду на досить короткий термін його існування ми не мали на меті у своїй подальшій розмові підбивати підсумки його діяльності. Принаймні, не збиралися цього робити.
Зрештою, колеги-викладачі з кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Ніжинського державного університету імені М.В.Гоголя та її студенти з факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв цього вузу, багато містян та мешканців усього теперішнього району знають Ганну Бондаренко-Б’янку за низкою інших соціальних проектів, які їй, як голові громадської молодіжної волонтерської організації «Час для нас» вже вдалося реалізувати, й над якими вона наразі працює.
Людям відома волонтерська діяльність Ганни, якку вона почала ще задовго до повномасштабного вторгнення російських військ на нашу територію, вони поважають її за активну життєву позицію, в якій усі ці проєкти тісно переплелися з її професійною й самовідданою громадською роботою, соціальним партнерством та співпрацею з численними благодійними фондами й неординарними особистостями, які хочуть і можуть допомагати тим, хто опинився в біді…
Тож коли порозі простору з’явилася Ганна – як завжди, стильна, усміхнена, позитивна, з юним і водночас мудрим поглядом виразних очей, що буквально випромінювали тепло, здалося, що й все навколо відразу прийшло в рух.
Та, власне, так воно й було, бо раз по раз нашу розмову переривали дзвінки мам діток з інвалідністю, з якими того дня в Ганни був запланований (причому вже не вперше для дітей цієї категорії) перегляд мультиплікаційного фільму «Мавка» у місцевому кінотеатрі. Заходив волонтер Руслан Кубрак з приводу перевезення гуманітарної допомоги мешканцям соціального гуртожитку та притулку для дітей-інвалідів,куди вони найближчим часом збиралися завітати; телефонували волонтери їхньої ГО «Час для нас» з приводу влаштування концертів та збору донатів на обладнання й прилади для бійців Збройних Сил України, для родин з дітьми з інвалідністю, для сімей внутрішньо-переміщених осіб, багатодітних, малозабезпечених родин тощо.
Зі своїми коліжанками психологинею Тетяною Марущак та соціальною фахівчинею Станіславою Писаренко паралельно встигли обговорити черговий формат тренінгу для жінок, які постраждали від сімейного насильства, з членами ГО «Час для нас» готувалися до творчих занять з дітьми, чиї батьки загинули під час війни…Ще до «Вільної» завітала незнайома жінка, яка почула про роботу цього простору від сусідки, тож завітала й собі, аби дізнатися більше про все, що тут відбувається. Й до речі, дуже зраділа, довідавшись, що цей простір створений спеціально для жінок, пообіцявши наступного разу й собі сюди завітати.
А ще я дізналася, що пообіді того дня у моєї співрозмовниці була запланована зустріч з Владикою та духовенством ніжинського благочиння…
Спостерігаючи за тим, як Ганні швидко й водночас м’яко, виважено та злагоджено вдається координувати, здавалося б, достатньо різні напрямки діяльності створеного нею непростого механізму, якось мимоволі прийшла до думки про те, що цій жінці й справді, вдалося об’єднати навколо себе та своєї справи справжніх однодумців, які ладні разом з нею допомагати всіх, хто потрапити в кризову ситуацію, підтримувати тих, хто опинився в біді.
Свого часу свідомо ставши на цей непростий шлях, нині вона впевнено йде ним та віддає цим важливим справам себе всю, запалює своїм прикладом інших.
-Соціальна робота – вона настільки різнопланова, наскільки складна і неосяжна. Чому саме їй Ви віддаєте все своє життя?
-Просто я дуже люблю людей і хочу, щоб якомога більше їх почувалися щасливими. Адже щасливі, усміхнені люди – це щасливі родини, в яких зростають хороші діти, це щастя та благополуччя нашої рідної України. Знаєте, дуже часто трапляється, що проживаючи життя можна його просто не побачити. І це надто боляче визначати вже тоді, коли не можна нічого змінити. Показати це життя, навчити цінувати кожну його мить, навчити радіти кожній дрібниці, яка здатна підняти настрій, змусити повірити в людську доброту, вміння співпереживати – хіба це погано?..
Ось тут, у нашому просторі, та й загалом у своїй роботі з сім’ями ми особливої уваги надаємо стосункам батьків зі своїми дітьми, проводимо багато спільних тренінгів, намагаємося зацікавити спільними творчими майстернями, влаштовуємо інші заходи тощо. Чому так? Бо розуміємо – якщо вкладати в розвиток жінки, підтримувати її життєвий, духовний, творчий потенціал, все це життєдайним зерном проросте в серці її дитини, зробить її кращою, добрішою, щасливішою. Й чим більше у нас буде таких дітей – тим щасливішим буде майбутнє нашої країни…
-Ганно Григорівно, крім професійної діяльності, Ви багато часу віддаєте громадській. Як до цього ставляться Ваші власні діти?
-А вони завжди поруч зі мною – ми з ними, як то кажуть, на одній хвилі. Вони багато в чоу допомагають мені, волонтерять. І Томас, мій чоловік, також. Хоч він і є громадянином Швейцарії, але Україну він любить не менше, а, може, навіть більше, за декого з українців. З початком повномасштабної війни їхнє посольство настійливо радило всім громадянам Швейцарії та їхнім сім’ям повернутися додому. Але в нього навіть думки такої не виникало. Більше того, завдяки Томасу багато наших знайомих під час тимчасов окупації виїхали до цієї країни. А ще він допомагав налагоджувати гуманітарні зв’язки між нашими країнами, але ніколи навіть думки не припускав туди повернутися.
Ми, до речі, якраз і познайомилися з ним на ниві волонтерства. Він і зараз бере участь у наших спільних волонтерських проектах.
Днями наша громадська організація знову з волонтерською місією збирається відвідати Ніжинський будинок-інтернат для дітей-інвалідів й він теж буде допомагати нам вантажити гуманітарку. Знаєте, дивлячись на те, скільки навколо нас є людей, яким потрібна допомога, хочеться кожного обняти, зігріти теплом своєї душі, підтримати, розрадити… Хоча б заради того, щоб викликати на чиємусь зболеному, згорьованому обличчі справді щиру усмішку. Хіба це не щастя?…
Ось така вона, життєва філософія Ганни Бондаренко-Б’янки. Ось так вони у нас, українські жінки: тендітні та сильні, юні душею, й водночас дивовижно мудрі. Чесні. Неспокійні. Милосердні серцем, котрі відчувають чужий біль, наче власний та будь-що прагнуть його розрадити.
Такі рідні-рідні, наші українські Берегині.
Катерина ГАВРИШ
На фото: неспокійні будні Ганни Бондаренко-Б’янки
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
