«Діти, які потребують любові більше всіх, поводяться гірше всіх». Краще й не скажеш.
Чи бувало у вас таке: діти вимагають вашої уваги, але поводяться при цьому огидно. І ви думаєте про себе: «Ну чому знову ?! Знову ці нескінченні істерики, ниття, капризи … », – зазначає Беккі Мансфилд.
Нам важко постійно пам’ятати про те, що діти – це всього лише діти. Вони потребують нашого часу і уваги, навіть якщо не знають, як про це попросити.
Їм всього лише кілька років від народження, а ми очікуємо, що вони будуть поводитися як дорослі, як ми. Але ж це наша задача – навчити їх керувати власними почуттями.
Моя подруга дуже точно описала це в нотатках про свій досвід батьківства:
«Моя донька – маленька 6-річна дівчинка, від якої чекають, що вона буде поводитися як 26-річна: знатиме, коли говорити, а коли мовчати, слухатися маму, тата, вчителя і практично будь-якого дорослого, з яким вона вступає в контакт. Водночас ми хочемо, щоб вона робила свій вибір і приймала самостійні рішення.
Вона проводить по 6 годин на день, тихо сидячи за партою і слухаючи вчителя. Навчаючись та вирішуючи завдання. Вона намагається зрозуміти, з ким можна дружити й що це взагалі таке – бути хорошим другом. Вона намагається зрозуміти, як це – бути хорошим, бути добрим, за якими правилами влаштований цей світ… і в цей же самий момент від неї вимагають поділитися своєю улюбленою Барбі з молодшою сестрою.
І часом всього цього стає занадто багато для маленького тендітного тільця і душі. Дитина хоче дати вихід накопиченій напрузі, але як і з ким зробити це найпростіше? З тим, про кого вона точно, без тіні сумнівів, знає: поруч з ким надійно та безпечно».
То що ми, як батьки, можемо зробити?
Мені подобається порада дитячого психолога Кеті Малинської:
«Одна з перших речей, яку я розповідаю батькам на консультації і з якою працюю, – це те, що поведінка дитини – форма її комунікації з нами, і щоб змінити її поведінку, нам потрібно зрозуміти, яке послання дитина намагається донести до нас.
Іншими словами, в основі небажаної поведінки лежить щось більш глибоке, те, що запускає або закріплює її. Ці приховані мотиви – як правило, якісь незадоволені потреби дитини. І коли батьки виявляють, що це за потреби, їм хочеться дати дитині те, чого їй не вистачає. Інакше кажучи: поведінка дитини їм не подобається, але потреби, які запускають таку поведінку, їм зрозумілі і викликають співчуття!
Діти, які зовні поводяться потворно, швидше за все, самі відчувають себе недолюбленими, небажаними, нецінними, безпорадними або пораненими. Те, чого потребують ці діти – не підвищений контроль, не особливі покарання, – а розуміння, співчуття і підтримка. ЛЮБОВ”.
Як ми можемо надати їм підтримку?
Коли батьки розуміють і співпереживають почуттям дитини, вона вчиться тому, що її почуття не є небезпечними, вони природні, їх можна відчувати, але необов’язково діяти під їх впливом. Як тільки дитина дозволяє собі висловити своє засмучення через поламану іграшку, свій біль через те, що мама була несправедлива, свій сором через те, що вона не змогла правильно відповісти на уроці, або свій страх через те, що їй погрожував однокласник, її душевні рани починають затягуватися. Це відбувається практично як за помахом чарівної палички: як тільки дитині перестає бути потрібно захищатися від більш вразливих почуттів за допомогою гніву, її гнів випаровується, і стає легко жити далі.
І навпаки, якщо ми не створюємо безпечний простір для того, щоб дитина могла пережити найрізноманітніші свої почуття, вона буде втрачати самовладання і погано себе вести, оскільки у неї немає інших способів справлятися з тим, що охоплює її зсередини. І тоді у нас створюється враження, ніби у таких дітей всередині є «кнопка гніву», яку вони готові натиснути в будь-який момент.
Наша головна порада – залишайтеся поруч з дитиною, коли вона переживає важкі почуття. Будьте її безпечним простором.
Якщо ви знаєте, що з нею в даний момент відбувається, сформулюйте це вголос для неї, щоб і дитина теж змогла це усвідомити. Слухайте і намагайтеся зрозуміти. Покажіть, що ви розумієте її, за допомогою слів. Наприклад: «Малюк, ти розлютився, бо твоя вежа з кубиків впала». Або: «Тобі сумно, тому що та дівчинка не захотіла з тобою грати».
Таким чином діти отримують «дозвіл» на почуття: «Все в порядку, будь-якій людині іноді потрібно поплакати (або посумувати). Я з тобою”. Якщо ви можете взяти дитину за руку або обійняти, зробіть це. Цим ви посилаєте їй сигнал про міцність вашого зв’язку: «Ти в безпеці. Я тут”.
Вам може бути дуже важко почати робити все це і не зірватися в звичне «а нумо марш в свою кімнату і подумай над своєю поведінкою». Але це не найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей, яких ми, звичайно ж, хочемо в майбутньому бачити турботливими, відповідальними, самостійними дорослими, які вміють справлятися з різними людськими почуттями.
З приводу цього питання журналісти газети “Свідомий погляд” поспілкувалися з Ганною Бондаренко викладачкою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Вона зауважила: ” Дуже часто в засобах масової інформації України, так і в нашому Чернігівському регіоні, можна побачити чи почути звістки про пошук дітей, найчастіше підлітків, особливо жахають самогубства, а те, що палять, вживають алкоголь чи наркотики, – вже стало якимось звичайним явищем.
Чому? – запитують батьки та що робити в таких випадках? Змушує задуматись…
В якийсь момент у кожній сім’ї, де є дитина 10-16 років, зіштовхуються з тим, що «сонечка» дочки і синочки перетворюються в нахабних, різких і зовсім неконтрольованих підлітків. Діти бунтують, грублять намагаючись вийти з під контролю батьків і стати незалежними. Це відбувається найчастіше через відсутність довірливих стосунків з батьками, намагання вийти на «свободу» від батьківської опіки, виклик оточенню і бажання звернути на себе увагу, вседозволеність і відсутність обмежень, лицемірство батьків. Діти намагаються довести, що вони дорослі; прагнуть визволитися з-під тотального контролю, пробують вияснити, наскільки їх батьки люблять і наскільки турбуються, щоб їх зупинити; намагаються так показати свій «біль». З одного боку, це прояв становлення незалежної самостійної особистості, а з іншого боку – це має небезпечні і шкідливі наслідки:
-
відчуження від батьків, близьких, шкільного оточення і навіть друзів;
-
інтенсивні емоційні спалахи, на фоні неврівноваженої поведінки, що виходять з-під контролю;
-
депресивний стан від незадоволених емоційних потреб і внутрішнього болю, незадоволення життям, що може призвести до самогубства;
-
залежність від тютюну, алкоголю чи наркотиків;
-
правопорушення у стані алкогольного чи наркотичного стану;
-
хвилювання, страх, почуття вини (не показати свою слабкість, довести незалежність);
-
байдужість до переживань близьких та інших людей свого оточення, щоб уникнути подальших емоційних травм.
Як допомогти дітям стати дорослими і пом’якшити цей протест:
– батькам навчитися виражати свої почуття і навчити цього дітей;
– не засуджувати, а підтримувати, не перебивати та поважати;
– не оцінювати підлітка “Ти поганий!”, а давати оцінку вчинку “Твій вчинок поганий, але тебе я все одно люблю!”;
– з дитинства цікавитися його життям і говорити, говорити, говорити з ним про його дозвілля, успіхи, невдачі й загалом цікавитися проведеним поза домівкою часом. Не забувати кожний день починати зі слів «Я тебе люблю». Батьки, не забувайте, чим гірша поведінка вашої дитини тим більше вона потребує вашої любові та підтримки!
Це можливо і банальні слова, але профілактика всіх цих явищ – це безумовна любов до своєї дитини і вміння чути її, знаходити час для відвертих розмов. І найчастіше саме слова кинуті батьками «випадково» з опалу, гніву призводять дітей до самогубства, булімії, втечі з дому.”
Підготувала Лілія Журко
