Жив колись у Данині майстер по дереву Іван Макаренко. Мав талант і завзяття до столярного ремесла, які успадкував від батька – Петра Іларіоновича, теж майстра із золотими руками.
Так от, Іван Петрович змайстрував церкву. Вірніше, її макет. Побачив на старій фотографії данинський храм часів Петра Скорини, залюбувався довершеністю його форм і вирішив передати його у зменшеному вигляді.
Працював данинець з матеріалом залюбки. Вклав у проєкт всі свої здібності, душу і серце. Не беруся описувати, як розробляв він свої креслення. Які вів розрахунки. Яким породам деревини віддавав перевагу. Як виготовляв крихітні деталі.
Одне зрозуміло, коли дивишся на експонат: храм Божий виготовлено з такою любов’ю і вивершеністю форм, що не можна від цього видива відвести зачарований погляд. Милуючись ним, відчуваєш якесь душевне піднесення. Сердечний трепет.
Витвір дише старовиною. Адже змайстрована церква – то відгомін окремої історичної епохи, відбиток славного минулого Данини.
Про що думаю, коли дивлюся на це міні-диво. На пам’ять приходять рядки із славнозвісного «Собору» Олеся Гончара: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..”
Складається таке враження, ніби столяр-художник сам запитує кожного з нас: А що ви створили? Який слід в історії залишили? Що вами збудовано, а що зруйновано?
Спробуймо відповісти на всі ці запитання. Не спішачи і по-філософськи. Це важливо, бо від відповідей буде залежати, чи готові ми прийти до божественного в собі, до прекрасного, до безсмертного.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
