Людина-оркестр: гармоніст, який зіграв на 147 весіллях і створює музичні скарби

 

 

 

 

У 77-річного Валентина ЖУРАВЛЯ з села Стольне на Менщині 12 гармошок, шість бубнів, два акордеони та баян.  Миколайович — самоучка, увійшов у десятку найкращих гармоністів України.  Його називають людиною-оркестром. Бо одночасно грає на п’яти інструментах. Гармошці, двох бубнах,  дме у глиняний свищик,  у такт хитає головою. На голові шапка з 43 дзвіночками.

Музичну шапку зробив сам. Вона має шість тональностей.

— Раніше Олег Луцук, односелець, допомагав, насвистував у свищик.  Та тепер йому не до музики,  воює, — зітхає Валентин Журавель. (Луцук — стольненський гончар, котрий зробив найбільший свищик, що внесли до Книги рекордів України. — Авт.).

Зіграв на 147  весіллях

— До великої війни я грав на всеукраїнських  фестивалях і двох міжнародних, — Валентин Журавель  показує фото та програмки. — Музика — частинка мого життя. Усе почалося після того, як чоловік старшої сестри  повернувся з військової служби і  привіз  гармонь. Я брав її  та вчився грати. І таки навчився.  А потім де тільки не доводилося музикувати.

— Пам’ятаю всі весілля, на яких працював. Їх було 147. І лише сім пар згодом розійшлися. На весіллях не так то й просто грати. Якщо тамада гарний, це одне. А  коли слабкий, то все лягало  на музик, — зауважує Журавель. — Бувало,  гості понаїдаються, понапиваються і наче й не весілля. А траплялося,  удержу немає.  Якось грав годину і 53 хвилини без перепочинку.  Раніше ж до сільського весілля готувалися тиждень. Столи накривали в шалаші. А зараз що?  Замовив ресторан, включив музику — і вся тобі свадьба, — зітхає чоловік.

— Для музиканта головне — розігратись або випити в міру. А коли і вип’єш, і розіграєшся, то вже успіх, — розтягує міхи Валентин Миколайович. І   заводить фінську польку, потім краков’як. А згодом танець карапет  і підспівує: «Почєму ти карапет не приходив на обєд. А прийшов на ужин, нікому нє нужен».

— Я й сам польку написав, — додає.

— Сучасне щось вмієте, наприклад,  «Червону калину»?

— Звісно.  Аби гармонь не псувалася, потрібно хоч раз на тиждень на ній пограти. Було, запросили в село Дягова нашої громади на день музики. Як урізав,  аж гуло.

— Зараз  на весілля гукають?

— Ні. Грав, коли секретарка сільради сина женила. Та це не менше десяти років тому.

— А на власному весіллі?

—  Аякже. Учора якраз річниця нашого одруження  була (розмовляли 7 лютого. — Авт.). Наплакався. Уже три роки, як дружини не стало. У неї був цукровий діабет. Потім напав «ковід». Померла в Чернігові в лікарні.  Ми з нею 50 років душа в душу прожили, — замовкає і втирає сльози.  — Я родом з Борзнянщини, село Маликина Гребля. Моя Людмила з Борзни. Батько її керував народним театром у Борзні. Отож ми відразу знайшли спільну мову.

У день одруження падав лапатий сніг, гостей насходилося. З ніжинського педуніверситету  приїхала  вся Людина група. Вона навчалася на математичку.  А я за освітою вчитель фізкультури.  До Стольного переїхали, бо тут педагогам надавали житло. Спочатку, як і всіх приїжджих, нас називали наволоками. А потім ми зріднилися зі Стольним.

— І вдома разом, і на роботі — це ж так важко. У чому секрет?

— Моя Людмила Анатоліївна була дуже турботлива. А коли дивилася телевізор, я їй не заважав. Навіть якщо самому хотілося якусь іншу програму  побачити. Або робити те, що до душі.  Я ж, як вийшов на пенсію, почав кошики плести.

Щоб шашіль не заводився, треба знімати кору

— Уже сплів понад тисячу,  великих і маленьких. Відправляю «Новою Поштою» по Україні. Прорекламувати  допоміг товариш, Олег Луцук. За одну корзину прошу 200-250 гривень. Дешевше, ніж хороше відро. Буває, людина на корзину пожаліє  грошей, а піде в кафе  і проп’є на три. А кошик би довго слугував.

Ось гляньте: великі,  маленькі, високі, широкі, декоративні на кухню, для пасок на Великдень, — Валентин Миколайович веде до кімнати, що вся заставлена лозовими виробами. Вони всі світленькі, біленькі. — Бо кожен прут  корую (знімаю кору). Життя навчило. Якось сплів багато кошиків, закинув на горище. Через деякий час поліз, а в них усередині наче хто борошно розсипав — отак шашіль поточив. Відтоді знімаю кору з лози, аби під нею  шкідник не заводився. Дубці сам заготовляю. Гну дуги для каркасу теж сам.  Для душі сплів кошик, куди вміщається 13 людей — гарна фотозона на свята і коли тепло.  Нині він у гаражі.

Для хорошого вина ягоди не миють

Для душі в Журавля є домашнє вино. Частує гостей. Зберігає  напій у пластикових бутлях. Їх привіз один з синів.

—  Вино в мене — екопродукт. Міцність 10-12 градусів, — нахвалює Журавель. — Перевіреним рецептом поділилася односелиця Наталія Стороженко. Уже чотири роки ним користуюся.

Треба взяти простий синій виноград. Бажано трішки підморожений. Не мити(!), бо на ньому природні дріжджі. Потовкти. На 2,5 кілограма розім’ятих ягід стільки ж цукру і три літри води. І поставити бродити при кімнатній температурі. Головне — повні бутлі не накладати. Було, — таку  помилку зробив — так і по хаті пішло. Я граю, і вино грає, — сміється. — Можна для міцності додати перваку або спирту. Та я люблю без домішок. На одному фестивалі запросили на дегустацію вин. Там експерт нюхає, робить ковток, потім рот полоще, водичкою запиває.  Перепробував усі напої. Підходить голова  журі, запитує в мене: «Яке вино найкраще?» Кажу:  «Херес». І вгадав. Журі його теж оцінило.  Мені тоді шість пляшок  «Хересу»  подарували. Так хлопці, з якими виступав, на руках мене носили.

Валентин Журавель зі своїм вином і верейкою.

Найкращий бубон — з кота

— Бубни з собачої шкіри?

— Найкращий — кіт. Тільки щоб він був немолодий,  по кішках побігав.

— Як  зрозуміти, що він  такий?

— Подивитися в березні.

— Скільки котиків треба?

— Достатньо одного. Послухайте, як звучить, — бере старенький бубон з котячої шкіри і бухає. Правда, красивий тембр? — запитує. — А оце пластиковий, — дістає другий. — Зовсім інший звук. Анекдот знаєте? — продовжує. — Ідуть старий кіт і молодий, чують, кішка красиво нявкає. Старий каже: «Піду гляну». Пішов, вертається. Молодий питає: «Ну що там?» «Та що, палку кинув і все в порядку». Ідуть далі, знову чути кішку. Молодий каже: «Тепер я схожу». Повертається. «Ну як?», — цікавиться старий. Молодий: «Палки не було. Дошкою навернув, і все».

З хазяйства в Журавля  кури, пес та бджоли. Валентин Миколайович сумує за часами, коли виступав  перед тисячами глядачів на фестивалях. Задумується, що буде з інструментами.

— Музикант помирає. Інструменти, як правило, куди — на горище.  А я ж їх стільки років збирав, — журиться. —  У мене два сини. Ярослав — начальник відділу в департаменті поліції охорони в Києві. Руслан раніше займався перевезеннями. Нині також у столиці.

Тому я вже сказав: «Готуйте під мої гармошки й бубни кімнату в Стольненському сільському  музеї». Є гармонь, яка пройшла Другу світову війну, — дістає її та награє веселу мелодію. — Одну в честь моєї матері виготовили. Колись була фабрика гармошок у Житомирі. Тепер уже не роблять. На Борзнянщині помер гармоніст Іван Машич,  мені після нього гарний інструмент дістався. Щось купував. У кожної  речі своя історія. А бубни…тепер таких не роблять.

P.S. Жоден котик від рук Валентина Журавля не постраждав.

Джерело :  cntime.cn.ua.

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь