Зараз багато художників звертаються до теми війни — і це зрозуміло, бо болить. Але для мене це табу, — розповідає Володимир Полуда, художник із Ніжина. — Стільки болю, крові, сліз… Усе це не просто зображення, це — енергія, яку картина несе з собою далі, в простір. А я не хочу множити біль. Усе в цьому світі пронизане енергією, і я стараюся вловити ту, що несе добро, спокій, радість. Хоч трохи світла посеред темряви. Хочеться, щоб люди, дивлячись на мої картини, зупинялись, видихали, заспокоювались. Щоб згадували: краса ще жива.
Малювати я почав ще в дитинстві. Ми тоді жили в селі Припутні на Ічнянщині. У школі мені щастило на вчителів — зокрема, вчитель малювання вмів не лише навчити техніки, а й захопити: розповідав про художників, стилі, епохи, вчив «читати» картини, розбирати композицію, бачити задум автора. Уже тоді я оформлював шкільні стінгазети, і це давалося мені легко.
Після школи вступив до інституту, став агрономом. Малювання відійшло вбік — життя понесло своїм шляхом. Але і в студентські роки, і вже на роботі вміння малювати згодилося — креслення, плакати, ті самі стінгазети. Тоді ще не було комп’ютерів, усе робили вручну. Але писати картини я тоді не починав.
А потім усе змінилося з одного короткого речення. Донька Юля подарувала мені набір фарб і сказала: «Тату, малюй». Мені було 53. І я почав.
Спочатку вчився за відео на YouTube — зараз їх безліч, зручно: повторюєш за вчителем, можеш зупинити, переглянути знову, придивитися до деталей. І якось одразу відчув: це моє. Рука сама тягнулася до пензля, наче все життя чекала цього моменту.
На той час я працював охоронцем. Був один об’єкт — тиха будівля, де вдень майже нікого не було. І я брав із собою фарби, полотна — малював годинами. Тоді й почалося зовсім інше життя: неспішне, наповнене фарбами й внутрішнім спокоєм.
Почав із краєвидів. Старі церкви, сільські хатки, затишні вулички Ніжина, луки, дерева. Те, що добре знаю. Потім з’явилися портрети — спершу історичні постаті: Шевченко, Гоголь, Козак Мамай. А згодом і сучасні люди. Буває, подивлюсь фільм — сподобається актор чи кадр — беру й малюю. Побачу на вулиці цікаве обличчя — одразу хочеться схопити олівець. Малюю людей, які мені симпатичні. Іноді навіть у гостях хтось зачепить поглядом — і вже уявляю, як передати його або її світло, характер, настрій. Часто фотографую, а вже вдома за фото пишу картини.
Першим глядачем і першим критиком моїх картин був мій батько. Він і сам любив малювати — і в нього виходило. Я надсилав йому фото своїх робіт, привозив і показував особисто. Він навіть давав деякі ідеї для нових картин. На жаль, його вже немає — час нещадний.
Крім живопису, велике місце у моєму житті займає музика. Я співаю, граю на гітарі. Звісно, як аматор — ще в школі навчився грати, і музика досі не відпускає. Це ще один спосіб говорити зі світом без слів.
Сьогодні в мене вже понад триста робіт. Багато де виставлявся — у Ніжинському краєзнавчому музеї, в агенції «Інтерфакс-Україна», у рідній школі у Припутнях, нині — у палаці Катериничів у Бобровиці. Діє й постійна виставка в рідному селі — у приміщенні старостату.
Дещо я подарував у школи, частину робіт було продано, а багато передано на благодійні аукціони — виручені кошти пішли на потреби Збройних сил України. Бо якщо я не можу тримати зброю — тримаю пензель. Це мій внесок в Перемогу.
Малюю світ, який ще тримається. Малюю графічні портрети олівцем та вугіллям, а також працюю з олійними фарбами. Просто продовжую писати картини — щоб не згасло світло, щоб у цих образах залишалася наша земля, її глибокий спокій, її душа.
Я не вважаю себе великим митцем. Просто малюю те, що люблю. Якщо хтось, глянувши на мою роботу, відчує хоч трохи тепла — значить, воно було недаремно.
Спілкувалась Наталія РУЛЬОВА
