
Стаття від імені сестри загиблого воїна Наталії:
“У суботу я прощалася з найдорожчою людиною. Мій брат. Мій єдиний. Його смерть вирвала з мене частину душі, і відтоді я живу з порожнечею, яку вже нічим не заповнити.
Я вже вдруге переживаю таку втрату — колись поховала сина мого чоловіка, якого я вважаю своєю дитиною. Його смерть стала першим ударом, який я ледве пережила. Але те, що цього разу сталося у Ніжині, те, що я побачила у морзі, — це шок, біль і гнів, які не дають мені мовчати. Я не просто сумую — я кричу душею.
Мій брат був людиною світла
Сергій був тихим, добрим, дуже світлим. Людиною, яка ніколи не шукала слави, а просто робила те, що вважала правильним. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань вступив до лав ЗСУ. Пішов добровольцем туди, де було найважче — у Бахмут. Пройшов пекло. Потім — Сумський напрямок.
Він був відданий державі до останнього подиху. 19 листопада, біля населеного пункту Високе, мій брат прийняв свій останній бій. Він загинув як Герой.
А сповістили нас лише 25 листопада. Шість довгих днів невідомості, які роздирали душу.
Я завжди за справедливість…
Я все життя ненавиджу нечесність.
Я не терплю байдужості.
Я завжди стояла за правду.
А тут — мій брат.
Мій єдиний.
Більше нікого в мене немає. І те, що я побачила в морзі…
Я була у такому шоці, що не можу передати.
Спочатку його привезли в морг у Суми, а потім — до Ніжина.
І от я заходжу — і бачу:
Мій Сергій лежить у мішку. Брудний, обличчя — в багнюці, таким, яким його забрали з поля бою. Ніхто навіть не обмив обличчя. Ніхто не переодягнув. Ніхто не підготував його до того, щоб рідні могли попрощатися.
Саме морг ухвалив рішення виносити його у закритій труні. А нову військову форму просто поклали на мішок.

За що гинуть наші хлопці? За що?!
За незалежну державу, за спокій і мир… а в результаті ми бачимо таке ставлення?
Але далі, у церкві, відслужили літію, і процесія до площі пройшла з усіма почестями, як того заслуговує Герой.
Мені є з чим порівнювати
Коли я ховала сина, якого привезли з Харківського напрямку, у Славутичі — це було зовсім інше. Там було людське ставлення, повага, підтримка, увага до кожної деталі.
А тут…
Тут — як собаку поховали. Це не просто недбалість — це зневага.
Чому так? Хто дозволяє таке ставлення до загиблих Героїв?
Я не можу з цим змиритися
Моя сім’я заплатила найвищу ціну, яку тільки можна уявити. І я вимагаю поваги до кожного, хто загинув за Україну. Бо якщо ми дозволимо так ставитися до наших полеглих, то що тоді залишиться від нашої людяності?
Я пишу це, щоб голос кожної матері, кожної сестри, кожної дружини, яка втратила найдорожче, був почутий. Щоб у жодному місті, в жодному морзі України ніколи більше не повторилося те, що пережила я.
Наші Герої заслуговують на гідність — і за життя, і після смерті…”


