Село Кардаші, розташоване за селом Халявки, неподалік урочища «Маринські сосни» і села Велика Кошелівка. Воно було сховане від метушні великого світу, де в тиші й гармонії з природою жили його мешканці. Це було невелике, але охайне поселення зі старими хатами під солом’яними стріхами й квітучими садами.
Спочатку назва хутора походила від прізвища його засновника — козака Карташа, який осів тут після поранення на війні. Місце було добротне, оточене лісами й болотами. За переказами старожилів, він був майстром на всі руки та вправним мисливцем, що допомагало хуторянам виживати у важкі часи. В урочищі «Маринські сосни» водилося багато звіра, росло чимало грибів та ягід, тож люди займалися збиральництвом, тримали худобу й пасіку.
Дружина Карташа Орина була знаною знахаркою. Вона збирала різні трави, гриби та зілля в лісах поблизу хутора, виготовляла різні мазі, настої та відвари, лікувала хуторян і продавала у сусідні села.
Життя тут текло неспішно — за графіком, який визначали схід і захід сонця, спів птахів та зміна пір року. Головною подією кожного тижня був базарний день у Ніжині, куди селяни возили свої овочі, ягоди, мед, хутро та інші товари.
Хутір був неначе намальований: вишневі квітучі сади навколо вибілених старих хат, охайні подвір’я, а поруч — вікові верби й дуби, мов символ мудрості українського народу. На майже одній довгій вулиці галасували діти — у дворах їх було по четверо, по десятеро, а то й більше.
На початку 1920-х років хутір став називатися селом, а Карташі перетворилися на Кардаші (влада тоді дуже любила міняти букви в назвах). Діти ходили до чотирирічної школи в Халявках, а потім — у десятирічку у Великій Кошелівці. У 1950–60-х роках тут було близько 26 хат і проживало 38–40 людей. Майже в кожному дворі була корова, а то й дві. Селяни здебільшого працювали в колгоспі — на свинофермі, що знаходилася у Халявках, — розповідає Михайло Геймал, який своє дитинство провів на хуторі у дідового брата Карпенка Михайла Митрофановича. Його дворище купили, і фактично це сьогодні єдине подвір’я, що збереглося в селі.
— Пам’ятаю всіх людей, які жили у хуторі, і всі садиби. Здебільшого тут мешкали дідусі й бабусі дітей із Халявок. Було весело й гамірно: пасли табун корів, ходили до клубу в Халявки, а пішки — на гуляння у Велику Кошелівку. А скільки було радості, коли в 90-ті проклали новенький асфальт… До села ходив рейсовий автобус із Ніжина, магазин був у Халявках, а на вихідні їхали базарувати до Ніжина.
Своїми спогадами поділився й житель Халявок Олександр Чос, у якого тут жила бабуся по маминій лінії — Пелагея Петрівна Вороніна. Її будинок знищила пожежа, і донька забрала її доживати віку до Чернігова, але бабуся дуже сумувала за рідною домівкою й постійно згадувала минуле.
— Одного разу вона поспішала на роботу в колгосп, а у Великій Кошелівці треба було забрати трилітрову банку меду. Вона відправила свою десятирічну доньку Раю. А тоді що бачили діти? Нічого — жили бідно. І от коли мама повернулася додому, баба Поля ледь не померла з переляку: дорогою донька з’їла майже всю банку меду. Ні, вона її не сварила, меду теж не шкода було — але боялися, щоб дитина не померла від алергії. Та все обійшлося, і цю історію досі згадують та передають у нашій сім’ї, — розповідає Олександр.
Минали роки, змінювалися часи й життя хуторян. Хутір поступово спорожнів, хати розвалювалися, їх розтягували мародери, з криниць повитягували бетонні кільця. Але залишалися сади, які щоліта буйно цвіли.
Лише на подвір’ї діда Михайла Карпенка, яке придбав дбайливий господар із Ніжина, і сьогодні вирує життя. Новий гарний будинок із усіма зручностями при в’їзді в село наголошує: село ще живе! Стара висока ялина на подвір’ї, немов німий свідок усіх подій, задумливо грається з вітром, а невгамовна сорока тріщить про останні новини, стрибаючи з гілки на гілку.
Цього року від хутора залишилася маленька частина: сади викорчувані, подвір’я розорані — тепер тут поле, яке обробляють аграрії.
— Боляче дивитися на пусте поле, коли перед очима стоїть рідне село, де минуло дитинство, — говорить Олександр. — Але такі реалії життя. Можливо, колись тут знову з’являться хати, закрутиться життя і пролунає дитячий сміх… — сумно зітхає.
Сподіваємось на це і ми: що відродиться не лише це село, а й усі села та хутори України, і заживуть вони новим, повноцінним життям. А поки що хутір Карташа — маленька крихітна цяточка на карті, яка все ще продовжує жити, зберігаючи в собі незламний козацький дух засновника та людей, які прожили тут усе життя й були щасливими господарями на своїй землі.
Пелагея Петрівна завжди казала доньці, котра поспішала у вирі міського життя: «Щастя — це коли час не жене тебе, а ти сам його господар».
Марина Ігнатенко
