5 січня 1994 року пішов із життя чоловік, без якого важко уявити дитинство кількох поколінь українців. Дід Панас — Петро Вескляров —народний улюбленець, телеведучий. Він був вечірнім спокоєм, голосом затишку і добрим охоронцем дитячих снів.
Петро Вескляров народився 10 червня 1911 року на Черкащині. Український актор театру й кіно, заслужений артист України, він пройшов складний життєвий шлях — війну, втрати, поневіряння, роки наполегливої праці на сцені.
Та справжнє всенародне визнання прийшло тоді, коли він став казкарем для всієї країни. У вишиванці, з козацькими вусами й лагідною усмішкою, Дід Панас щовечора з’являвся на екранах і звертався до малечі так, ніби говорив із кожним особисто.
Його казки були прості, але мудрі, сповнені українського духу, доброти й світла. Майже чверть століття він вів програму «На добраніч, діти», створивши незмінний ритуал вечірнього прощання — той самий момент, коли вся країна неначе робила паузу. Цей образ був не випадковим. За ним стояла людина з великим серцем і глибокою внутрішньою силою. Казка для Весклярова стала не розвагою, а місією — тихою, але впертою.
Його вишиванка й українське слово дратували чиновників, програму не раз намагалися змінити, та глядачі завжди повертали свого дідуся на екран.
У кіно Петро Вескляров зіграв десятки ролей, але жодна з них не зрівнялася з тією, що зробила його безсмертним. Бо Дід Панас був не героєм сценарію — він був частиною родини, тим, хто допомагав засинати без страху й прокидатися з вірою в добро.
Сьогодні Діда Панаса вже немає серед нас. Та щоразу, коли згадується його голос, тепла усмішка й слова на прощання, стає зрозуміло: деякі казкарі не зникають — вони просто залишаються в наших снах.
Джерело: Ukrainian People Magazine
