9 серпня відзначають День ветеринарного працівника. Це професійне свято людей, які щодня лікують тих, хто не може сказати, де і як болить. Ветеринарія – це не тільки знання, уколи, крапельниці та ліки, а ще й велике терпіння, відповідальність і любов до живого. Саме так про свою роботу говорить Вячеслав Степанович Бакоцький.
Родом Вячеслав із Носівки. Ще будучи старшокласником, здобував перші професійні навички в учкомбінаті. Тоді більшість хлопців мріяли працювати водіями на цукровому заводі. А Вячеслав навіть слухати про це не хотів.
– Сахзавод у мене через паркан був. Я його вже порядком «наївся», – усміхається чоловік.
Його тягнуло до іншого. Ветеринарією він цікавився ще з дитинства: підбирав покинутих кошенят, лікував їх, відгодовував, а потім шукав для них господарів. Тож вирішив обрати зоотехнічний напрямок.
У 1986 році вступав до Київської сільсько-господарської академії на зоотехнічний факультет. Але то був особливий час – після аварії на Чорнобильській АЕС було багато пільговиків, і кількох балів Вячеславу не вистачило. Хлопець, звичайно, засмутився. Та саме тоді доля ніби підказала йому іншу дорогу.
Представники Козелецького ветеринарного техніку-му звернули увагу, як добре він склав основні іспити, і запропонували навчатися у них. Вячеслав довго не вагався.
Після закінчення технікуму три роки працював головним ветлікарем у колгоспі в селі Перебудова Ніжинського району. Після одруження переїхав до Синдарівського, а працювати почав у Безуглівці. Спочатку був фельдшером, згодом став головним ветлікарем.
Колгоспи зникли, змінилося життя, але професія залишилася. Вячеслав перейшов на роботу в Ніжинську районну державну лікарню ветеринарної медицини, де працює вже близько двадцяти років. Разом із колегою Наталією Кориневич вони обслуговують 17 сіл Ніжинського району. Найдальші знаходяться за 25 кілометрів від дому. Консультація починається просто телефоном по дорозі на виклик.
– У мене принцип такий: гарне слово краще всякого укола. Пояснив людині, що робити, підказав – і вона вже сама допомагає тварині, поки я їду, аби не втрачати дорогоцінного часу,– говорить Вячеслав Степанович.
Втім, за цими простими словами – величезний досвід і відповідальність. Тварина не розповість, що саме її турбує. Не скаже, де болить, коли почалося нездужання і що змінилося в її поведінці. Тому ветеринарові доводиться складати докупи всі ознаки, спостерігати, думати і часом буквально вгадувати те, що приховано від людського ока.
– Хоч у мене і великий досвід, але бувають випадки, коли складаю всі фактори хвороби, а відчуваю – щось не те. Коли є сумніви, їду до колег, робимо аналізи на сучасному обладнанні, щоб поставити правильний діагноз і призначити лікування.
Він переживає за кожну тварину. Передзвонює, питає, як справи під час лікування, чи підходить антибіотик, чи немає алергії. Бо від його рішення залежить життя.
До кожної тварини Вячеслав Степанович підходить спокійно і лагідно. Почухає, поговорить, дасть звикнути до себе – і навіть перелякана або норовлива тварина поступово заспокоюється.
Каже, багато чого в роботі приходить із роками та досвідом. Але й знання, отримані ще в технікумі, не раз стають у пригоді. Вячеслав Степанович не викидає свої студентські конспекти й час від часу переглядає їх, коли потрібно щось пригадати.
– У мене й досі зберігаються конспекти з технікуму. Вчимо для того, щоб забути, але іноді треба і згадати щось, – усміхається він.
Не забуває Вячеслав і своїх наставників. Серед них – Півторацький із Вертіївки, який навчив його пунктуальності та порядку в документах. А тепер уже сам Вячеслав Степанович став наставником для молодших колег. Телефонують йому за порадою, а якщо треба — їде на допомогу: при розтелі, щоб почистити корові чи коню копита, чи просто розібратися у складному випадку. Нікому не відмовляє.
– Буває, і сам гукаю на допомогу. Одна голова гарно, а дві – краще, – каже він.
Мабуть, у цьому і є справжній професіоналізм – знати, коли можна впоратися самому, а коли краще порадитися з колегами. Адже від рішення фахівця залежить життя тварини.
– Ветеринар – це не професія, це спосіб життя, – говорить Степанович. – Бо дзвонять цілодобово. Жінка іноді свариться, що вдома мене ніколи немає, а роботи в господарстві в селі немало. Я після п’яти кладу телефон і кажу: «Не буду брати слухавку». А душа не на місці. Один дзвінок, другий, третій – не беру. Тоді дружина вже не витримує: «Та бери вже, може, що трапилося». Отак і живемо.
Це «отак і живемо» дуже багато говорить про людину. Про його характер, звичку бути потрібним і не залишати чужу біду без уваги.
Коли почалася повномасштабна війна, ця риса проявилася ще сильніше. У деякі села тоді неможливо було доїхати – там стояли російські війська. Ветеринар лікував на відстані: телефоном пояснював, як поставити крапельницю, зробити укол, контролював стан тварин. Логістики майже не було, але необхідні ліки вдалося закупити й передати тим, хто їх потребував.
Вячеслав Бакотський – ще й депутат сільської ради. У найважчі місяці возив людям хліб, борошно, продукти. Їздив туди, куди було страшно їхати, ризикуючи натрапити на міни. Бо поруч були люди, яким треба було допомогти.
Війна прийшла і в його власний дім. У 2023 році родина втратила молодшого сина Дмитра, а через рік – рідного брата Василя.
Дмитро здобув фах молодшого спеціаліста за спеціальністю «Електрика». Після навчання відслужив строкову службу, а згодом здобув ступінь бакалавра в Ніжинському аграрному інституті.
Та найбільше прагнув служити в Національній гвардії України. Коли з’явилася така можливість, без вагань підписав трирічний контракт. Заради здійснення своєї мрії Дмитро навіть видалив татуювання на руці, щоб повністю відповідати вимогам військовослужбовця.
Служив у Маріуполі, виїжджав на позиції, ремонтував техніку. Був учасником бойових дій під час АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення, обороняв Чернігів, потім воював під Авдіївкою.
1 жовтня 2023 року Дмитро загинув. Йому було лише 26. Майже рік і вісім місяців родина жила в болісній невідомості – Дмитро вважався зниклим безвісти. Лише після повернення тіл полеглих захисників у 2025 році його вдалося ідентифікувати. 5 червня 2025 року Героя поховали в рідному селі Синдаревське. Світлина воїна назавжди залишилася на Алеї Слави як символ пам’яті, вдячності та шани земляків.
Про це батько говорить стримано. Є біль, який не потребує багатьох слів.
Та Вячеслав Степанович продовжує працювати. Їздить до людей, лікує тварин, бере слухавку, навіть коли давно закінчився робочий день, радить молодим спеціалістам і не відмовляє, коли його просять про допомогу.
Майже рік і вісім місяців родина чекала на звістку про Дмитра. Увесь цей час він вважався зниклим безвісти. Лише 5 червня 2025 року, після повернення тіла, син знайшов свій останній спочинок на Алеї Героїв.
Про це батько говорить стримано. Є біль, який не потребує багатьох слів.
Життя, однак, триває. Вячеслав Степанович знову сідає за кермо, їде на виклики, лікує тварин, бере слухавку, навіть коли давно закінчився робочий день. Бо знає – десь його чекають і потребують допомоги.
Шановні працівники ветеринарної медицини!
Щиро вітаємо вас із професійним святом! Ваша праця — це поєднання високого професіоналізму, відповідальності та щирої любові до тварин. Ви щодня стоїте на варті їхнього здоров’я, дбаєте про епізоотичне благополуччя, безпечність харчових продуктів і, зрештою, здоров’я кожного з нас.
Нехай ваша відданість справі завжди буде гідно оцінена, а кожен день приносить нові професійні здобутки, вдячність людей і задоволення від виконаної роботи.
Бажаємо вам міцного здоров’я, миру, добробуту, невичерпної енергії, родинного тепла та успіхів у всіх починаннях. Нехай у вашому житті буде якомога більше добрих подій, а поруч завжди будуть надійні колеги, вірні друзі та підтримка близьких.
Олена КРЕСАН
