На Ніжинщині почався справжній грибний бум. Після щедрих дощів ліси ожили, а разом із грибами прокинувся особливий стан, який офіційно медицина, звісно, не визнає, зате досвідчені грибники добре знають його симптоми. Називається він – синдром грибника.
Варто лише переступити межу лісу, як у людини автоматично вмикається особливий «грибний режим» зору. Світ навколо перестає існувати. Очі починають сканувати кожен клаптик землі, вишукуючи підозрілі горбки, коричневі цятки та найменші зміни в текстурі моху. Людина із синдромом грибника здатна помітити шапку гриба за 50 метрів крізь густі кущі, але вдома вперто не може знайти масло у власному холодильнику.
Поступово зникає і просторово-часова орієнтація. «Зайду буквально на 15 хвилин, просто краєчком лісосмуги пройдуся», – думає грибник. Це, як правило, остання раціональна думка. Наступне усвідомлення себе може настати через шість годин, за кілька кілометрів від машини, десь біля болота, з повним кошиком грибів і телефоном, який давно розрядився. Компас, навігатор, сонце – усе це вже не має значення, адже внутрішній голос наполегливо шепоче: «Он за тим поваленим дубом точно є ще один підосичник».
Згодом розвивається гостра грибна параноя. Кожна людина, яку ви зустрічаєте в лісі в радіусі кілометра, автоматично сприймається як конкурент, шпигун і потенційний загарбник найкращої галявини. Побачивши іншого грибника, ви непомітно пришвидшуєте крок, аби першим дістатися перспективного місця. А якщо вже знайшли грибну «золоту жилу», то нікому й ніколи не скажете, де вона знаходиться.
На запитання: «Ну як, є щось?» – досвідчений грибник спокійно відповідає: «Та ні, сьогодні щось дуже слабенько». І водночас судомно прикриває курткою кошик, у якому лежать добірні білі.
А ввечері настає найважча стадія – «грибні мультики». Ви лягаєте спати, заплющуєте очі й замість звичайних снів знову бачите гриби. Вони всюди: ростуть із трави, визирають з-під листя, ховаються біля пеньків і ніби навіть підморгують вам. А серед ночі можна прокинутися в холодному поту від жахливої думки: уві сні вам не вистачило кошиків і всіх пакетів, щоб зібрати знайдене.
А потім, приблизно о десятій вечора, біля кухонної раковини приходить постгрибний синдром, або, простіше кажучи, каяття. Вся денна ейфорія кудись зникає. Перед вами – гора грибів, вкритих листям, піском і лісовим сміттям, і тепер їх треба чистити до третьої ночі. Саме в цей момент грибник зазвичай урочисто клянеться: «Ніколи більше! Це був останній раз! Продам кошик!»
Але минає кілька днів. Настають наступні вихідні. І тут хтось у вайбері надсилає фотографію відра, доверху наповненого добірними білими грибами…
І все починається знову.
Лікування від синдрому грибника поки не знайдено. Та, якщо чесно, воно й не дуже потрібне.
Повних вам кошиків, грибники Ніжинщини! 🍄
Марина ІГНАТЕНКО
