Переселенка з Херсона три дні з паралізованою ногою вивозила з окупації знесиленого 3-річного племінника до Одеси. Його матір закатували та вбили під час окупації правобережжя Херсонщини.
Вона лежала зґвалтована, зі зламаною шиєю із зашморгом на шиї, а поруч висів її 3-річний син.
Коли його зняли з мотузки він був синій і вже не дихав.
Але сталося диво. І те, що ця дитина сказала через рік, розірве вам серце.
20 червня 2022 року. Херсонщина, окуповане село. О другій ночі дружина військового встигла написати чоловікові, що в будинок виламують двері.
Його сестра приїхала за годину. Ворота замкнені, тому вона перелізла через паркан.
Двері були вирвані з м’ясом, вікно розбите. Нічого не вкрадено. Вони прийшли не грабуватu. Вони прийшли вбuватu.
У кімнаті на дивані лежала невістка, роздягнута, жорстоко побита. З вивернутою головою, зі зламаною шиєю і зашморгом на шиї. Їй було 28.
Поруч висів її трирічний син. Теж побитий, з десятком опіків від недопалків на обличчі. Мотузка була затягнута так, що жінка розв’язувала її, зриваючи нігті до крові.
Дитина була синюшна. Голова роздута від набряку. Вона вже не дихала.
Жінка кричала йому: “Дихай! Живи! Бо я не зможу з цим жити – ляжу поруч і теж помру”.
Вона зробила йому масаж серця. Боялася зламати ребра – не зламала. І він почав дихати.
Він бачив, як убuвали його маму. А вона бачила, як каtувалu її дитину. Вікно було розбите – люди навколо чули, але ніхто не зізнався.
Далі були три тижні в окупованому Херсоні. Жінка чекала, поки загояться опіки й слід від мотузки на шиї дитини.
Те, що не загоїлося, маскувала косметикою – щоб їх не впізнали й не вбuлu одразу.
У лікарні їх попередили: “Якщо вас почнуть затримувати – тікайте. Половину лікарні займають ФСБці”.
Щоб вивезти хлопчика, жінка підробила документи просто в телефоні, у фотошопі. Вона везла його як свого сина. Попереду було 30 блокпостів.
На одному з них їй приставили автомат до скроні. Один росіянин сказав: “Цих в розхід”. Другий відповів: “Та ні, мені на сьогодні досить”. А перший сказав: “А мені нормально”.
У нього на пальці була обручка. Можливо, вдома на нього чекали дружина й діти. І йому було нормально вбuтu жінку з дитиною в машині.
Три доби в дорозі. Жінка тиснула на педалі однією ногою – другу паралізувало.
На фільтрації молодий офіцер запитав, чи є в машині той, хто пережив тортури.
Вона сказала: – Так.
Чи є поранений? – Так.
Чи є той, кого катували? – Так.
Коли вона показала йому на трирічну дитину, – офіцер заплакав. Він не зміг більше продовжити розмову.
У Одесі лікарі поставили діагноз: клінічна смерть, асфіксія, набряк мозку, пошкоджений суглоб зап’ястя, травма щелепи, вісім розбитих зубів.
Він перестав розмовляти – м’язи атрофувалися. Це відкинуло його мовлення на рік.
Зараз вони живуть в Одесі. Хлопчик уже говорить, займається плаванням, ходить у садок і до логопеда.
Він знає, що його мами нема. А через рік після трагедії він вийшов увечері надвір, показав пальчиком на небо і сказав:
“Місяць, небо, мама”.
Батько хлопчика – військовий. Він зустрів їх дуже пригніченим, коли вони приїхали до Одеси. Він пробув з ними два тижні, стільки дозволило командування.
“Він міг звільнитися й стати опікуном. Але не зробив цього. Бо він патріот. Бо він воює далі”, – сказала вона.
Слідство ще триває. Жінка не може назвати ні свого імені, ні імені дитини.
Але вона хоче, щоб світ знав. Бо таких історій – безліч. І після деокупації лівого берега Херсонщини їх стане ще більше.
Джерело: Рівне News
