У гарячу жнивну пору 1985 року колективу «Носівських вістей» представили нового редактора – 34-річного Олексія Нестеренка. Молодого не лише за віком, а й за енергією та задумами. Щоправда, за плечима в нього вже був чималий журналістський досвід: робота в бахмацькій та бобровицькій районних газетах, сумській молодіжній «Червоний промінь» і обласній «Деснянській правді».
Колектив районки теж був молодим, творчим і неспокійним. Тут працювали поет і письменник Микола Будлянський, Віктор Криворучко, поетеса Галина Боженко, Катерина Гавриш, фотокореспондент Віталій Кошель. Вони не просто заповнювали газетні шпальти – шукали цікаві теми, писали про людей і життя так, щоб газету хотілося читати.
Олексій Григорович запросив до редакції і свого попередника – письменника-гумориста Леоніда Серебрякова, відомого під літературним псевдонімом Левон Деньдобрий. Людиною він був із характером: три вищі освіти, великий журналістський досвід, двадцять років на чолі «Носівських вістей» і чудове почуття гумору.
Навіть після стількох років роботи в газеті Серебряков, як годиться, написав заяву на прийняття на посаду завідувача відділу листів і роботи з робсількорами – ще й із місячним випробувальним терміном.
– Леоніде Борисовичу, Ви все трудове життя працювали в пресі. Для чого Вам випробувальний термін? – запитав новий редактор.
– Такий порядок, – спокійно відповів ветеран.
Такі маленькі епізоди добре передають атмосферу редакції. Тут уміли працювати серйозно, але не забували посміхатися. Гумор Леоніда Серебрякова був не лише в сатиричному куточку «Вентилятор», а й у звичайних матеріалах. Наприклад, під серйозною кореспонденцією про економіку фабрики «Реммеблі» він підписався: «Леонід Серебряков, економіст-самоучка».
Олексій Нестеренко вмів зібрати навколо себе людей, дати їм можливість розкритися і водночас вимагав якісної роботи. Він був простим у спілкуванні, відкритим, уважним до авторів. Підказував теми, радив, відзначав вдалі матеріали. І результат не забарився.
Журналісти, які працювали поруч із ним, згодом зростали професійно. Микола Будлянський перейшов до «Деснянської правди», став заслуженим журналістом України, видав чимало книжок і нині очолює обласну організацію Національної спілки письменників України. Віктор Криворучко став заступником редактора, а згодом і редактором бобровицької «Жовтневої зорі». Фотокореспондент Микола Ляшенко закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, створив видавництво «Бібліотека українця», викладав фотосправу студентам.
І самі «Носівські вісті» за ці роки стали однією з найкращих районних газет області. Тираж сягав десяти тисяч примірників. Олексій Нестеренко не був редактором-адміністратором, який лише керував колективом. Він багато писав сам – публіцистику, аналітичні матеріали, нариси, замальовки.
Деякі його публікації й сьогодні згадують із усмішкою. У номері до 1 квітня він так переконливо написав про нібито знайдене в Адамівці золото Полуботка, що дехто з читачів повірив у цю історію і був готовий брати лопати та їхати шукати скарб. День сміху вдався.
Не менш важливою для нього була література. Олексій Григорович сам пише вірші, видав дві поетичні книжки, працював над третьою. У газеті вів літературну сторінку «Рідні обрії», де друкувалися відомі поети й письменники. Фактично при редакції склалася своя маленька літературна студія.
За Олексія Нестеренка редакція змогла заробити кошти й оновити технічну базу. Придбали два нові автомобілі, обладнали комп’ютерний цех, забезпечили комп’ютерами творчих працівників. Фотокореспондент Віталій Кошель отримав сучасну фототехніку та необхідні матеріали.
– Приємно було, що редактор цінував роботу, поважав усіх, добре слово адресував. Тому й працювали самовіддано, із задоволенням, – згадує Віталій Кошель.
А ще Олексій Нестеренко був людиною, яка не відділяла редакцію від життя громади. Його кабінет майже ніколи не був закритим. Сюди приходили журналісти, позаштатні автори, читачі зі своїми проблемами.
Якщо людина зверталася по допомогу, редактор не обмежувався словами співчуття. Йшов до керівників, з’ясовував ситуацію, домагався відповіді. А якщо проблема була важливою для багатьох – розповідав про неї на сторінках газети.
Олексія Нестеренка не раз обирали депутатом Носівської районної ради. І цей мандат він сприймав не як привілей, а як відповідальність перед людьми. Зустрічався з виборцями, знав їхні проблеми, порушував їх під час сесій, намагався допомогти.
– Олексій Григорович був депутатом від Калинівки, входив до постійної аграрної комісії. Часто зустрічався з виборцями, знав їхні проблеми і добивався їх вирішення, – згадує Анатолій Красносільський, колишній голова Носівської районної ради та райдержадміністрації.
У газеті багато писали про людей праці – хліборобів, робітників, керівників господарств, представників інтелігенції. Про тих, хто своєю щоденною роботою творив історію Носівщини.
Не залишалася осторонь і ветеранська тематика. На сторінках «Носівських вістей» розповідали про фронтовиків, які пройшли Другу світову війну, а повернувшись додому, відбудовували села, очолювали господарства, будували школи, дитсадки, дороги.
Олександра Ляшенко, яка багато років очолювала районну раду ветеранів, згадує, що Олексій Нестеренко завжди вважав такі публікації важливими.
Газета не лише розповідала про добрі справи, а й сама допомагала їх організовувати. За участю редакції проводили свята вулиць, упорядковували території, споруджували дитячі та спортивні майданчики. Підтримували ініціативи небайдужих людей, збирали кошти на пам’ятники, допомагали привертати увагу громади до важливих справ.
Олексій Нестеренко і сам був серед людей. Мав можливість писати про них – і вважав це одним із головних завдань журналіста.
Минуло понад три десятиліття відтоді, як він очолив «Носівські вісті». Змінилися часи, технології, саме життя. Зникли багато районних газет, які колись були невід’ємною частиною життя громади. Проте «Носівські вісті» витримали випробування часом. Видання й сьогодні працює, регулярно виходить друком, інформує жителів громади про найважливіші події та продовжує виконувати свою головну місію – бути голосом рідного краю.
– Я не уявляю громади без свого видання. Газета має бути поруч із людьми, розповідати про їхнє життя, допомагати словом. У цьому і є її призначення.
Він говорить про пресу не як про бізнес чи просто засіб поширення інформації. Для нього газета – це передусім люди. Їхні історії, проблеми, радощі, перемоги. Це пам’ять про тих, хто жив і працював до нас, і розмова з тими, хто житиме після.
Мабуть, саме тому «Носівські вісті» за роки редакторства Олексія Нестеренка були не просто газетою. Вони були частиною життя громади – приходили в кожен дім, розповідали про земляків, допомагали, підтримували, іноді сперечалися, а часом просто дарували добрий настрій.
І якщо сьогодні згадують людей, які творили історію газети, то Олексій Нестеренко – без сумніву, один із них. Редактор, який не просто керував редакцією, а жив газетою. Писав сам, підтримував інших, допомагав людям і вірив, що добре слово, сказане вчасно, теж може бути добрим ділом.
Микола Кохан
На знімках: Олексій Нестеренко; Леонід Серебряков, Олексій Нестеренко та Григорій Гармаш; друкарка і коректор Ніна Кошель; фотококеспондент Віталій Кошель.
