Українська обрядовість – явище глибоке і колоритне. Вона формувалася століттями на перетині праці, природи й віри в силу землі. І хоча більшість свят та звичаїв ми сьогодні асоціюємо з жнивами, весіллями чи релігійними подіями, існували й такі, що супроводжували, здавалося б, буденні сільськогосподарські роботи. Одним із них був яскравий і маловідомий нині звичай, що мав назву «перегоня».
Культура звичайного буряка має тисячолітню історію. Ще в давнину його вирощували як овочеву та лікарську рослину, а вже в Х–ХІ століттях буряк згадується в писемних джерелах Київської Русі. Коли ж у ХІХ столітті з’явилася цукрова форма буряка, українським селянам ця рослина вже була добре знайома, і вони швидко пристосувалися до її вирощування. У різних регіонах, де культивували цукрові буряки, виникали й відповідні звичаї. Так, на Ніжинщині, зокрема в Носівці, де свого часу діяв потужний цукровий завод, буряки сіяли масово. Величезні поля буряка ставали не лише місцем праці, а й живим простором для обрядової культури.
«Перегоня» – саме так називали дівчину, яку обирали головною дійовою особою цього звичаю. Її обмотували червоними поясами від голови до п’ят, залишаючи лише вузенький проріз для очей. У долоні, складені над головою, вставляли зелену квітку – очевидна алюзія на вигляд буряка, червоного ззовні й зеленого згори. Поруч ішов хлопець – «козак», символічний чоловік «перегоні», теж прикрашений стрічками. Услід за ними рухалася весела процесія – дівчата, хлопці, музики. Співали, танцювали, грали, веселилися. Якщо «перегоня» була низенька, її ставили на плечі двом хлопцям, а з обох боків підтримували ще двоє, щоб не впала. Іноді вона трималася за граблі, або ж, за іншим варіантом, клацала ложками, що символізували роги – бо в деяких селах її образ пов’язували з козою, а коза здавна була символом добробуту й достатку.
Кульмінацією обряду був прихід до панського двору. Там «перегоня» вклонялася, музики грали, всі танцювали, а господар винагороджував за працю – чи грошима, чи частуванням. У різних регіонах обряд мав свої нюанси, але спільною залишалася його суть: веселе завершення важкої праці, щире дякування землі та символічне закликання доброго врожаю.
Можливо, саме такі звичаї вчили наших предків бачити у щоденній праці щось більше – свято, спільність, радість. Бо кожен буряк у полі – це не лише коренеплід для заводу, а ще й символ плодючості, сили природи і людської вдячності.
Анастасія КОЗОРІЗ, завідуюча відділом Музей археології та підземної історії Ніжина
Джерело: Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського
