«Цього року зима важка. Багато снігу і люті морози не дають продиху. Все замерзло навкруги. Тільки біля груби і сиди. Давно такого не було», – роздумував Іван підкидаючи в грубу дошку із розібраного забору. Вогонь миттю охопив суху дровеняку і веселі язички полум’я затанцювали по хаті. Сірий кіт виліз з-під столу і вмостився біля господаря, сумно позіхаючи.
Вони жили удвох. Наближався новий рік, а в хаті навіть води не було. Криниця пересохла, а йти треба було майже на інший куток села. Сумно подивившись на пусті пляшки, Іван важко зітхнув. Йти не хотілось. Село готувалось до свята, скрізь пахло з димарів, попід дворами стояли авто – до батьків їхали діти… От тільки до Івана ніхто не їхав, ніхто не дзвонив і не питав нічого, лише кіт нявкав – просив їсти, а під вікном наполегливо гавкала собака, вимагаючи уваги господаря.
Іван залишився сам одразу після смерті матері. Тоді ще здавалося, що він витримає: ходив містом, шукав будь-яку роботу, намагався триматися гідно, ніби життя ось-ось повернеться до нього обличчям. Але дні минали, і він усе частіше ловив себе на думці, що нікому не потрібен – ні родині, ні сусідам, ні цьому байдужому світові.
Роботи не знаходилося. Гроші швидко скінчилися. Двері, у які він стукав, зачинялися, а разом із ними зачинялася й надія. Іван ще якийсь час боровся з відчаєм, але самотність тиснула сильніше за будь-яку втому.
Він почав заглядати до чарки не тому, що хотілося пити, а тому, що там було хоч якесь тепло і коротка ілюзія забуття. Алкоголь став не розвагою, а притулком – єдиним способом на кілька хвилин не відчувати порожнечу.
Без роботи, без грошей, без людини, яка б чекала або запитала, як він живе, Іван повільно втрачав себе. І ніхто не помічав, як самотність крок за кроком перетворювала його життя на затяжне слідство без свідків і без надії на виправдання.
Все почалося з того, що Іван переписав будинок на сина, чи то під дією алкоголю, чи з надією на забезпечену старість. Син обіцяв доглядати батька. Але не так сталось, як гадалось. Син навідувався край рідко, скидав іноді скупу суму на картку, передавав продукти. А одного разу з’явився у дворі і заявив, що буде робити ремонт, робочі зняли стелю, розібрали підлогу, відключили газ і воду. Одну кімнатку на веранді залишили для Івана.
…З настанням холодів хата перестала бути прихистком і стала пасткою. Сирість лізла під шкіру, ночі тягнулися нескінченно, а кожен ранок починався з болю в суглобах і думки: як дожити до вечора. Іван спав у старій куртці, обіймаючи себе, ніби це могло замінити тепло людських рук. Газ так і не підключили, опалення розібрали, а обіцяний ремонт розчинився разом із робочими, які більше не з’являлися. «Як же так? – думав собі Іван, це ж мої батьки все будували у важкі повоєнні часи, а тепер тут мені нема місця…»
Син не дзвонив. Коли Іван наважився сам подзвонити — почув сухе: «Потерпи, тату, зараз важко». Іван терпів. Терпів холод. Терпів сором, коли сусіди відверталися, ніби його біда могла бути заразною. Терпів власні думки, що раз у раз поверталися до одного: я став зайвим.
Іноді він виходив у двір і дивився на згарище речей, що колись були його життям. Стара шафа, ліжко, мамині рушники — все це згоріло швидко, без жалю, так само, як поволі згорав і він сам. Здавалося, що разом із тим вогнем щезла остання нитка, яка тримала його тут.
Іван взяв старенький телефон і набрав сина, той довго не відповідав, а потім озвався злим голосом.
– Що тобі треба?
– Нічого, я подумав і прошу тебе, щоб ти купив мені невеличкий будинок у селі. Після довгої паузи, прозвучало: «Добре».
Невдовзі він опинився тут, у невеличкому селі у старій, але теплій хаті. Спочатку він ніби ожив: завів господарство, заготовляв дрова, топив грубу, варив їсти. Син передавав продукти та скидав гроші на картку. Але від самотності не рятували навіть домашні улюбленці.
У холодні зимові вечори Іван ішов до магазину не по їжу – по тепло в пляшці. Алкоголь вже не грів, але допомагав не думати. А думати було страшно: про зиму, про новий рік, про дітей, яких давно не бачив і про онука, якого вже мабуть би не впізнав.
Ось і сьогодні напередодні нового року сидів собі біля груби у тяжких роздумах.
До хати зайшов сусід Петро, весело наспівуючи пісню про Новий рік. Він привітав Івана, поклав на стіл хлібину й поставив пляшку горілки.
– У мене немає закуски, – сумно мовив Іван.
– Та й не треба, – відповів Петро. – Я добре повечеряв. Давай вип’ємо. Новий рік на порозі…
Через два дні Петра насторожило тужливе скавчання Іванової собаки. Самого Івана ніде не було видно. На чорному димарі лежав сніг. А вночі, розтинаючи темряву, сумно й довго кричав сич, ніби кликав душу, що заблукала між небом і землею.
Коли Петро зайшов до хати, серце його стиснулося. Іван лежав мертвий. Тіло його скрутилося під тонким простирадлом – холод обіймав його міцніше, ніж будь-коли люди. А душа, втомлена від самотності, болю і життя, тихо вирвалася з грудей та полетіла вгору – туди, де вже не болить і не чекає.
На столі так і стояла недопита пляшка горілки – свідок останньої розмови Івана з самим собою. Поруч – закацюбла від холоду хлібина. Вона лежала перед образами, ніби жива, і тихо плакала за господарем, якого вже ніколи не зігріє ані хліб, ані молитва…
Ярина Курганська
