Цьогорічний Радіодиктант національної єдності з текстом Євгенії Кузнєцової “Треба жити!” викликав сильні емоції в українців. Читання Наталії Сумської багато хто назвав зворушливим і близьким до серця. У соцмережах пишуть, що це був не диктант, а розмова про те, як ми живемо під час війни — між тривогами, волонтерством, донатами, теплом домашніх тварин і маленькими радощами на кшталт каштанів для уроку чи сукні з лелітками.
Багатьом запам’ятались рядки про те, що треба любити дім навіть тоді, коли він тимчасовий, цілуватися, коли є нагода, і плакати, коли болить.
Найбільше цитують слова: “Немає часу на півтони” та “Життя тікає крізь пальці”. Обговорюють і незвичні слова з тексту — “допіру”, “пітятко”, “кияхи”: хтось впізнав діалекти з дитинства, хтось — уперше почув і побіг гуглити.
Скарг теж вистачило — дехто вважає, що диктували швидко або не все звучало чітко. Але переважає інше: відчуття єдності. Люди писали в укриттях, офісах, школах, вагонах поїздів і навіть на передовій. І багато хто повторює: важливим був не результат, а сам акт спільності. Текст із назвою “Треба жити!” став нагадуванням про головне. Навіть під вибухами ми продовжуємо любити, сміятися, працювати, допомагати і говорити своєю мовою. Бо треба жити — по-справжньому.
Результати Радіодиктанту оголосять, коли комісія опрацює всі листи.
Читайте та звіряйте з оригіналом:
Треба жити!
Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на “інтерсіті”, робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.
Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: “допіру”, “пітятко” чи “кияхи”.
Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться “далекобійний дрон” або “балістична ракета”, а й розрізняємо їх на слух.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.
Редакція “Свідомий погляд”
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
