Загинути самому або обрати, кого застрелять замість нього: рашисти поставили жителя Ніжинщини перед вибором…

Наприкінці березня 64-річний Михайло Івашко з Погребця Лосинівської громади (Ніжинщина) потрапив у полон до рашистів.

Того дня, попри пересторогу односельців, він пішов у сусідню Лосинівку. Дорогою його схопили окупанти і доправили в катівню, яку облаштували в Новому Бикові на Бобровиччині. Перед своїм відходом з Чернігівщини росіяни вирішили розстріляти частину полонених. Михайла поставили перед вибором: загинути самому або ж обрати, кого застрелять замість нього.

Він пішов на розстріл сам…

“У селі в Михайла нікого не зосталося. Батьки померли, а молодші брати вже давно роз’їхалися: Володя десь у росіі. а Микола в Бучі на Київщині“, – розказує продавчиня магазину в Погребці 56-річна Валентина Назаренко.

Своєї сім’ї Миша ніколи не мав, мешкав сам. У нього був психоневрологічний розлад. Люди поклопоталися й оформили йому пенсію з інвалідності. З неї ї Михайло й жив.

Замолоду він наче й нічого був іще нівроку. Десь відучився, потім працював у кочегарці в Києві. Та згодом недуг став даватися взнаки. Проявлявся в тому, що він міг нафантазувати собі бозна-чого. Прийде і розказує, що мав роман із Софією Ротару чи ще щось у цьому дусі. Або ж почне прибирати камінці з дороги, щоб машина не наїхала. Таке на нього періодично находило.

Та шкоди він ніколи не робив. Навпаки – допомагав усім чим міг. Моя сестра неподалік від його хати живе. Якось поїхала на роботу в Київ на кілька днів. Приїжджає, аж тут Миша:

«Олю, де ти так довго була? Усі люди онде картоплю вибирають. Я тобі вже й гичку позносив!“.

Таким він був. Зимою часто до стареньких навідувався. Стежки їм від снігу прочищав. За це його годували (сам він їсти не варив). Випити міг, але пенсії ніколи не пропивав“.

Під час повномасштабного вторгнення росіяни в Погребець не заходили. Проте поставили блокпости в Лосинівці (до неї 3 км), кудою проклали маршрут для своїх колон.

– Навіщо Михайло пішов у Лосинівку?

– Річ у тім, що з нашого магазину люди ще в перші дні все вигребли. Сюди підвозили лише хліб. А Миша в основному ковбасу і консерви купував. Ось він і зібрався йти по продукти. Було це 22 березня. Чому росіяни взяли Мишу в полон, достеменно ніхто не знає. Припускають, що він зустрів їхню колону. Та, скоріше за все, просто підійшов до військових на блокпосту і почав їм розказувати про все на світі. А вони, не розібравшись, закинули його в БТР і вивезли.

При цьому гострої потреби йти в інше село в Михайла не було, адже односельці постійно його годували.

Під час війни в Погребеці приїжджав голова громади. Просив, щоб не забували про Мишу. Тож ми із сусідом по черзі його годували: тиждень — він, тиждень — ми з дружиною, – говорить сусід загиблого, 81-річний Михайло Мусійович.

– Я бачився з Михайлом удень його зникнення. Він десь надибав 200 гривень Купив за двадцятку хлібину в нашому магазині й повернувся додому. Я його нагодував, потім ще літр молока відніс. А Миша й каже: “Піду в Лосинівку чогось куплю”.

Надів новеньку спецівку з написом “Київобленерго”, яку йому товариш подарував. Я попросив його не йти, бо ж там блокпост. Та куди там. Сказав: “Раз Галю пускають (це жінка з Лосинівки, яка навідувалася в Погребець до лежачої матері), то й мене пустять”.

Останньою з односельців Михайла бачила Надія Топчій, її хата на краю села. Теж просила його нікуди не йти. Він лише відмахнувся: «Мені треба!» І з кінцями…

У Новому Бикові (Новобасанська громада) полонених утримували в котельні сільського клубу. Частину людей окупанти зігнали в тісний підвал, решту лишили в приміщенні котельні, де бранці сиділи на стільцях і матрацах.

У квітні столичні журналісти відшукали 21-річного мешканця Нового Викова Максима Дідика, який теж був у тому полоні. Він розповів їм таке: “Росіяни розбивали об голови полонених скляні пляшки стріляли поряд з автоматів, били прикладами. На допит водили в бомбосховище сільського клубу. Там роздягали до пояса, шукали татуювання. Потім запитували, у кого з місцевих є золото, гроші, хто був записаний у тероборону, хто мисливець. Погрожували відрізати вуха“.

Серед полонених (усього понад 20 чоловік) військових було лише троє. Їх змушували наглядати за рештою. А коли 26 березня бійців ЗСУ забрали на обмін, то російський командир призначив мене наглядати за полоненими.

29 березня росіяни почали збирати свої речі. Понапивалися, сказали:

“Війна закінчується, будемо їхати додому».

Увечері зайшов російський командир, поцікавився, чи все в порядку. Один із полонених – Олександр Лисак – запитав його: “Можна мені кави з молоком?» Той відповів: «Ну, пойдем, я сделаю тебе латте”. Вивів, і більше ми Лисака не бачили.

А наступного ранку знову прийшов, крикнув: «Вовк, на выход!» Це прізвище одного з полонених Узяв його попід руку і кудись повів. Я думав, на допит, та через якийсь час пролунали постріли… Після цього росіянин повернувся і заявив: “Мне нужно четыре трупа. Два уже есть. Нужно еще два».

Підійшов до Івашка, дав йому чарку горілки і запитав: “Пойдешь?” Той сказав, що не піде. Тоді росіянин запропонував йому вибрати когось замість себе. Михайло категорично відмовився: “Я нікого не обиратиму і сам не піду”.

Окупант буркнув йому, щоб добре подумав, а сам кудись вийшов. Повернувся хвилин за п’ять. Знову підійшов до Івашка: «Ну, что, готов идти?». Той знову відповів, що нікуди не піде. Окупант налив йому ще чарку, Івашко випив, а тоді сказав: “Готовий!”. І ми ще раз почули постріли. Опісля росіянин вкотре прийшов до нас: “Кто пойдет добровольцем?» Усі мовчали Підійшов до мене: “Вибирай кто”. Я відповів, що сам піду. Він вивів мене на вулицю, поставив на коліна і вистрелив біля вуха А тоді сказав: “Встань! Больше так не говори” і завів назад».

Коли 31 березня росіяни відступили із села, то місцеві знайшли на кладовищі поряд із котельнею три тіла. Двох — 38-річного Володимира Вовка і 52-річного Олександра Лисака люди швидко впізнали, оскільки ті мешкали неподалік, у Старій Басані. А ось із третім виникли складнощі.

– У квітні до мене звернулися київські журналісти, які розслідували вбивство цивільних у Новому Бикові. Сказали, що, ймовірно, третій загиблий наш, бо він говорив іншим бранцям, що сам із Лосинівки. Назвали його ім’я і прізвище: Микола (замість Михайло) Івашко, – розказує голова Лосинівської ТГ Анатолій Стрілець.

Утім у Лосинівці таких немає. А за фото загиблого неможливо було впізнати (йому прострелили голову). Тоді я став перебирати всі можливі варіанти. Ім’я та прізвище збігалося з молодшим із братів Івашків із сусіднього Погребця. Щоправда, той мешкає в Бучі. Я зв’язався з ним – він живий-здоровий. Почав з’ясовувати далі, і виявилося, що ще 22 березня зник безвісти його старший брат Михайло.

Я припустив, що загинув саме він, а журналісти просто переплутали ім’я. Здогадка підтвердилася. Царство Небесне Миші. Я його знав. Коли не зустріну – зайду з ним до магазину, куплю йому продуктів. І сусідів просив, щоб за ним приглядали. Якби ж того дня Михайла втримали, то, певно, живий зостався б. А так.. Шкода його. Та бачите, навіть попри проблеми з психікою, він ні на кого не вказав пальцем. Сам встав і пішов на вірну смерть. Похований Михайло в Бобровиці. Тоді його ховали, як невстановлену особу. А коли все з’ясувалося, я пропонував перепоховати його у Погребці. Втім брат сказав, що не треба. Може, через те, що йому з Київщини в Бобровицю ближче їздити на могилу…