Чернігівщина була в окупації трохи понад місяць — її захопили одразу після вторгнення, а звільнили на початку квітня.
Іванівська територіальна громада постраждала більше за інших. Усі 17 сіл, що входять до неї, окупанти зруйновали або серйозно пошкодили. Село Іванівка за 30 кілометрів від Чернігова, поряд Ягідне, де росіяни три тижні тримали місцевих у підвалі. У самій Іванівці росіяни мародерили та вбивали цивільних.
Разом із платформою памʼяті «Меморіал» «Бабель» розповідає історію 57-річного Ігоря Зуйка, якого окупанти спалили заживо у власному домі — ймовірно, тому що він передавав позиції росіян українським військовим. (Обережно, в тексті є російська мова).
Іванівку захопили швидко, згадує голова громади Олена Швидка. У першій колоні нарахували 140 одиниць техніки, у другій ― близько 200. Уже потім місцеві перестали рахувати. Захопивши село, росіяни встановили комендантську годину, порядок якої постійно змінювався: то вулицями можна було пересуватися лише з 10:00 до 12:00, то з 08:00 до 10:00. У ті місця, де стояла російська техніка, не пускали нікого. Окупанти зазвичай розміщували її просто поряд із житловими будинками.
Людей примушували чіплятти і на себе, і на ворота будинків спочатку білі, а потім червоні стрічки. Для чого це потрібно, не пояснювали, але якщо люди відмовлялися ― погрожували розстрілами. Окупанти виселяли місцевих із хат і самі заселялися туди, проводили обшуки та мародерили.
Олена Швидка каже, що офіційно цивільних жертв окупантів в Іванівці семеро. Один із них ― її дядько Ігор Зуйок, ветеран війни в Афганістані. Його вбили 9 березня.
Життя та смерть Ігоря Зуйка
Ігорю було 57 років, він народився в Іванівці. Тут він учився в школі, познайомився з дружиною Ольгою, виховував сина й доньку. Ольга Зуйок пригадує, що закохалася в Ігоря після випускного в школі, але серйозні стосунки почалися, коли він повернувся з Афганістану. Зуйка як солдата-строковика відправили на війну в складі автороти.
Ольга працювала вчителькою української мови. Ігор ― у місцевому колгоспі на КамАЗі, возив зерно. Потім працював у Чернігові ― був охоронцем в обленерго.
— Він був чудовим чоловіком та батьком, ― згадує Ольга. ― Я за ним ― як за камʼяною стіною було. Ігор умів усе: і їсти зварити, і щось полагодити, і дітей побавити.
Ігор добре знав, що таке війна. Однак про свій бойовий досвід майже не говорив, намагався жити мирним родинним життям. На початку 2022 року родичі поцікавилися в Ігоря, що він думає про можливість великої війни між росією та Україною. Той відбувся жартом, мовляв, це неможливо.
Уранці 24 лютого Ігор мав їхати на роботу до Чернігівського обленерго. Як завжди, прокинувся вдосвіта й тихенько, аби не розбудити дружину, збирався.
Ольгу розбудили російські обстріли.
— Що відбувається? ― спитала Ольга.
— Олю, напевно, війна почалась. Напевно, все, ― відповів Ігор.
Чоловік поїхав на роботу, Ольга лишилася вдома. Удень дзвонила йому та вмовляла забрати з Києва доньку з немовлям. Ігор переконував: Київ краще захищений і там буде безпечніше.
— Я таки змусила його, щоби ми поїхали й забрали дітей із Києва. Привезли доньку, місячну внучку, зятя, ― згадує Ольга. ― До нас у хату ще приїхала двоюрідна сестра з 13-літньою донькою. Мою маму забрали з іншої вулиці, 82 роки їй було… Будинок великий ― й отак усі разом, гурточком, вирішили пересидіти ці страшні часи.
Пʼятого березня окупанти зайшли в Іванівку. У районі вулиці, де мешкала родина Ольги та Ігоря, росіяни скупчили багато важкої техніки. Наступного дня зникли електроенергія та звʼязок. У великому будинку, який опалювався електричним котлом, не стало тепла. Родина вирішила перебратись до будинку Ольжиної мами ― він був хоч і меншим, але з газовим опаленням. На сусідню вулицю переходили пішки, взяли обмаль речей. Ігор, провівши родину, повернувся додому ― не хотів залишати будинок і господарство без нагляду.
— Привіз нам машиною ковдру, іще якісь речі. Я просила його з нами залишатись, але відмовився. Сказав, що вдома коти, собака, качки, кури, ― згадує Ольга. ― Памʼятаю, як сказав: «Ну, давай поцілуємося». А я йому: «Ні, давай будемо при наступній зустрічі цілуватися. Бережи себе».
Більше Ольга свого чоловіка не бачила.
Восьмого березня померла мама Олі. Девʼятого березня в будинок, де була вся родина, зайшли росіяни ― усіх вишикували на подвірʼї, перевіряли документи, запитували, скільки чоловіків тут є. Потім штовхнули зятя й сина Ольги до паркана, поставили біля воріт та почали погрожувати розстрілом. Ольга впала на коліна між родичами та чоловіком із автоматом, казала: «Вбивайте мене першу». Пояснювала, що в хаті немовля, що в домі покійниця, яку треба поховати. Аж допоки хтось із росіян не сказав: «Пошлите отсюда». Везти померлу на кладовище та виходити за межі двору заборонили.
— Наступного дня десь о шостій ранку прибігає до мене колишній учень і каже: «Ольго Михайлівно, у вас більше немає нічого!» ― каже Ольга. ― Ми із сином побігли додому, а там ― згарище, руїни. Дім спалили напередодні. Син бігав, шукав тата… Але я розуміла, що мого Ігоря немає, тому що він прийшов би, прибіг би, якби вижив. Поряд ще стояв російський солдат, каже: «К вам прилетел снаряд. Ваши же обстреляли»
Жінка розуміла, що це неправда, адже ніде не було вирви від снаряду, лише згарище. Ольга розпитувала в окупанта, що насправді сталося з чоловіком. Той байдуже відповів: «Мы его видели утром. Наверное, не успел выскочить из дома». Мабуть, не встиг вибігти з хати.. Потім жінку із сином прогнали. Ані пошукати чоловіка, ані розібрати завали не дозволили. Єдине, що змогли ― забрати з дому кота й собаку.
— Ніколи в житті не бачила, щоб тварини так плакали. Сльози текли що в кота, що в собаки. Плакали, як люди.
За десять днів її син із зятем і племінником зважилися піти шукати останки Ігоря. Вони розповідали, що обгорілі частини тіла були розкидані на руїнах однієї з кімнат.
Принесли мені його у валізі з-під баяна. Ігор, коли ще був школярем, ходив у музичну школу. Так цей баян і залишився на памʼять.
— Він трошки щось грав для дітей, коли вони були маленькими, а так не дуже його брав у руки, ― плаче Ольга. ― У тій валізці ми його й поховали. Там, у садку в нас. І маму там поховали, і чоловіка.
Як загинув Ігор?
Окупанти пішли з села 30 березня. Коли виводили свою техніку, під загрозою розстрілу заборонили людям виходити з домівок. А 31 березня в Іванівку зайшли українські військові. Тоді ж Ольга та її діти змогли перепоховати всіх своїх рідних.
Сусіди розповідали, що бачили, як 9 березня два російських солдата заводили Ігоря під дулом автомата в будинок, а потім дім підпалили. За однією з версій, росіяни відкрили в будинку газ та кинули всередину гранату. Імовірно, Ігоря на момент підпалу вже застрелили ― у кімнаті, де були його останки, знайшли кілька автоматних гільз.
Юлія ― колишня учениця Ольги ― розповідає, що під час одного з обшуків у їхньому будинку питала в російських солдат, що сталося в оселі вчительки. Він відповів: «Все были эвакуированы, а отец… Не надо было сдавать позиции».
Інший сусід по вулиці розповідав Ользі, що перед самим відступом один із окупантів, дагестанець, підійшов до нього і сказав: «Я тебе должен рассказать: там два наших отморозка убили дедушку-«афганца», я не успел его спасти».
Перші місяці після трагедії Ольга була з дітьми. Спочатку кілька тижнів у Європі, потім у Києві. Однак ближче до осені повернулася до Іванівки. Живе в батьківській хаті, мріє відбудувати знищений окупантами дім ― щоби зберегти памʼять про свого чоловіка. Каже, Ігор дуже його доглядав і завжди пишався, що вони змогли його таким збудувати.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.
