Продовжуємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни».
Сьогоднішня наша, дев’ята розмова – з хірургом Ніжинської ЦМЛ ім. М. Галицького Володимиром Морозом.
“Сумніватися і боятися було ніколи”
-Чесно: 24 лютого вранці спав, і не чув ніяких вибухів. Аж поки мені не зателефонували родичі, й вже від них я дізнався, що почалося повномасштабне вторгнення, і ворог дістався й до нашого міста. Відразу я не зміг цього усвідомити. Ми не були готові до цих всіх жахіть. Та роздумувати було ніколи. Без вагань я пішов на роботу. Приємно було бачити, що вся чергова зміна – які не були налякані – але всі були на свої робочих місцях.
“Бригади лікарів працювали на 2-3 столи одночасно”
-Перші поступнення до нас були з вулиці Прилуцької, коли ворог атакував з боку Гуньків. За короткий проміжок часу поступило чоловік 15. Хто мав невеликі травми – залишилися у травмпункті, а всі критичні хворі, які потребували хірургічного лікування, поступили до нас. Цього дня ми почали працювати на 2-3 столи одночасно. Травми були настільки серйозні, що, якби не оперативні втручання, то вони були б несумісні з життям. Запам’ятався один пацієнт, який був у критичному стані, він фактично помер у нас на руках… Інші, прооперовані, вижили всі.
“Просто стоїш і працюєш, орієнтуєшся по ходу операції”
– Думок про те, що не впораюся, не було взагалі. Хтозна, чи це тому, що все навалилося спонтанно, чи ми вже були настільки загартовані щоденною роботою, але слово “сумніватися” ми забули. Ти просто стоїш і працюєш. Орієнтуєшся по ходу операції. І, якщо оперативні втручання були схожі з мирним часом і для їх проведення (до цього), було потрібно, скажімо, 2-4 години, то в лютому-березні все робилося мінімум вдвічі швидше.
Основна маса людей, які поступали в хірургію, була з мінно-вибуховими ранами, осколковими пораненнями. Досвіда роботи з цим ми не мали. Але не мали й вибору: поступають хворі, бригади оперативно розділились, ніхто нікуди не бігає і ні в кого нічого не з’ясовує. Хіба що – оперативна консультація на декілька слів, щоб узгодити подальші спільні дії.
Були такі травми, що у мирний час засумнівався б, чи брати, можливо, відправив би в якийсь інший заклад, але це була не та ситуація. Чернігів відрізаний, мост перебитий, всі з того краю поступали до нас в Ніжин. За вузьких спеціалістів питання не стояло, все робили самі. Нічого, впорались.
“Вдома лише ночували. І то зрідка”
-Працювали, не дивлячись ні на графіки, ні на оплату, днями й ночами, практично жили в хірургії. 70% лікарів чергували через день, бригадами по 2-3. Пам’ятаю, тільки прийшов з чергування, встиг перекусити, чи ні – телефонують з лікарні: уже відправили машину, терміново потрібно надавати допомогу, в людини поранення судинного пучка. Швидко їду назад. Поки оперував – ще привезли… Перші півтора місяці вдома фактично лише ночували, та й то періодично.
“Виживали пацієнти з травмами, несумісними з життям…”
-Чи було мені страшно за пацієнта?.. Як би це не звучало, але – ні. Коли розумієш, що від тебе багато чого залежить, страхи кудись ховаються. Просто вкладаєш у цю операцію всі свої сили, бо ти – лікар, інакше ніяк.
Бувало, дивишся на пацієнта, а в нього травми несумісні з життям. Але – він виживає! Наведу приклад: привезли до нас зовсім молодого хлопця з осколковим пораненням, і втрата крові у нього (те, що я бачив) – 3,5 літри! А в організмі циркулює 4,5-5 літрів! Швидко почали надавати йому допомогу, підключили переливання крові, плюс правильне оперативне втручання – пацієнт вижив!Тут іще важлива й жага до життя та патріотизм. Знаєте, ці хлопці – вони всім серцем патріоти, вони знають, за що і за кого воюють, і це додає їм сил…
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
