…Плакали не лише люди, проводжаючи в останню дорогу захисника, солдата Максима Олександровича Зібницького.
Плакало небо, з самого ранку сипонувши рясним осіннім дощем, холодним і колючим…
Мовчазну довгу і скорботну колону, що проводжала загиблого воїна раз по раз розривав материнський крик, що переходив на стогін.
Батько не міг стримати сліз, йдучи за домовиною сина…
Як таке можна пережити? Як витримати таку непомірну втрату, як знайти сили жити далі, похоронивши сина – найріднішого, найкращого, такого сокола?!
У нього ж все життя було попереду, стільки планів, мрій, які в одну мить перекреслила війна і ті російські кати, що прийшли на нашу землю знищувати українців і Україну.
Немає їм прощення!
Немає таких слів, аби втішити згорьованих батьків, осиротілого брата, численних друзів, однокласників, побратимів.
Просто біль, бо втрачаємо золотих дітей, справжніх Героїв, які за кожного з нас віддали найцінніше – своє молоде життя!
По всьому руху колони шани люди виходили, аби схилитися у доземному поклоні і вдячності загиблому захисникові.
Вічна слава, світла пам’ять воїну Максиму, доземний уклін, сили і витримки родині оговтатися від такого страшного горя. Бо це найстрашніше – пережити свою дитину.
Максима Зібницького поховано на кладовищі по вул.. Кармалюка в Носівці.
Пресслужба Носівської міської ради
