Водій зенітно-ракетного взводу 32-ї окремої механізованої бригади, 38-річний Андрій Семко на позивний «Лом» з Бобровиччини самотужки знищив сімох окупантів під Торецьком. Під майже цілодобовим мінометним вогнем, атаками FPV-дронів, отримавши легкі контузії, Андрій удвох зі своїм побратимом не втрачали пильності, і коли ворог задумав двома групами прорвати їхні позиції, то чоловік не розгубився. Знищивши за допомогою гранат Ф-1 спершу одну групу, а потім іншу, він врятував життя своїм побратимам.
До повномасштабного вторгнення багатодітний батько (має трирічного сина та двох доньок 14-ти та 18-ти років) працював трактористом на одному з аграрних підприємств області. Та після початку повномасштабного вторгнення, коли окупанти стояли в сусідньому селі, Андрій вирішив стати на захист держави.
На той час найменшому не було року. Та це не зупиняло чоловіка, бо він пішов саме для того, щоб не довелося піти на війну дітям. Проте шлях в армію, як не дивно, для Андрія не був простим. До місцевого військкомату довелося ходити не раз, адже брати чоловіка до війська довго не хотіли. На той час батько Андрія вже служив в ЗСУ, також чоловік мав «бронь» з місця роботи, та ще й до всього цього Андрій був батьком трьох неповнолітніх дітей. Та ніякі відмовки не зупиняли чоловіка. Він твердо вирішив, що його місце в армії, бо тут він важливіший.
«До військкомату ходив не раз, але мені відмовляли. Казали, що ТРО укомплектоване, ЗСУ укомплектовані і поки місця немає, – розповідає Андрій. – Та я поклав водійське посвідчення на стіл, сказав, щоб мобілізували водієм, бо знав, що їх не вистачає в армії. І додав: якщо не мобілізують тут, то поїду у Ніжин, Чернігів, Київ – куди завгодно, аби нищити ворога. Тоді ж можна було мобілізуватися з будь-якого ТЦК, і це не обов’язково мав бути саме Бобровицький. Їм нікуди було діватися, і мене забрали. Звісно, дружина і батьки були проти такого мого рішення. Та я така людина, якщо вже вирішив – значить так і буде! Я тут, бо хочу, щоб мої діти жити у вільній і мирній Україні».
До речі, свій позивний «Лом» чоловік отримав буквально одразу, як тільки мобілізувався в армію.
«Коли ми приїхали в Чернігів, в перші дні після мобілізації, то сиділи з хлопцями, спілкувалися, розповідали свої історії, хто як потрапив до війська. І Юрій Шамлій назвав мене тоді «Ломом». І так вже третій рік я “Лом”», – згадує Андрій Семко.
З водія – в штурмовики
Після мобілізації Андрій понад рік проходив службу в мобільних групах протиповітряної оборони 57-го окремого радіотехнічного батальйону. Виконував завдання на Чернігівщині та Сумщині. А минулого року на початку літа він разом з іншими своїми побратимами був прикомандирований до 32-ї окремої механізованої бригади. І під час першого свого бойового виходу Андрій проявив неабияку мужність.
«Це був мій перший бойовий вихід саме в ролі піхотинця. Ми з побратимом п’ять днів тримали конкретну ділянку, не даючи ворогу прорватися. І це був перший такий досвід, – розповідає Андрій. – Мені по рації передали, що дві групи (одна з чотирьох, інша з трьох людей – Авт.) російських військових намагаються зробити прорив повз мої позиції. Вони пройшли в так званій «сліпій зоні» – це зруйновані будинки, зарості, кущі. Там, навіть у світлий день, якщо хтось рухається, можна побачити лиш тінь. Перша група росіян проскочила і сховалася в погребі».
Тоді чоловік був один на спостережному пункті. І на підсвідомому рівні він розумів, що якщо не «прибере» цю групу, то вони «приберуть» його чи когось із побратимів. Адже для росіян просочитися малими групами, зібратися в одному місці, перечекати й атакувати наші позиції – це звична тактика, яку вони постійно застосовують, штурмуючи позиції наших військових.
«Вони забігли в погріб у приватному секторі й сиділи там. Я попросив підтримку з повітря, – розповідає військовий. – Поки наші скидом з дрона їх притримали, я тихенько підійшов з тилової частини до входу і закинув дві гранати Ф-1. Росіяни почали кричати. Значить, зачепив, але ще були живі. Я сам з села, то розумію, що у таких погребах є вентиляція. Тож я швиденько ще й в отвір закинув декілька гранат, і вони затихли. Пару хвилин почекав в укритті, аби переконатися, що всі здохли, і повернувся на свою позицію.
І десь приблизно через годину вже йшла інша група – як так думаю, шукати тих. Мені хлопці з аеророзвідки також повідомили, що нова група в складі трьох чоловік йде тією ж дорогою, що й попередні. І зайшли в той же погріб.
Побратим мій, Сергій, залишився охороняти позицію, а я знову запросив підтримку дронщиків. Але наш FPV, напевно, задавили РЕБом, бо той впав прямісінько перед самим входом в погріб. Цього ж разу я спершу закинув декілька гранат через вентиляцію, але почув, як один з них по рації передав своїм, що їм кинули гранату. І я вирішив добивати їх через вихід. І коли я підкрадався, то дуже боявся, щоб FPV, який лежав при вході, не здетонував зреагувавши на мій рух».
Зйомка з дрона. Група окупантів у цьому погребі чекала на підкріплення
На питання, що відчув тієї миті, Андрій каже: страху точно не було.
«Тоді було все, як в тумані, – пригадує Андрій. – Страшно не було, було лиш одне бажання: досягнути цілі і прибрати ворога. Не дати їм вийти з того погреба. А ще я передусім думав, що дуже хочу якнайшвидше побачити дружину й дітей.
Звісно, вже потім, згадуючи і переосмислюючи події, стає страшно, бо розумієш, що все могло закінчитися зовсім по-іншому. А тоді все робилося на адреналіні».
Андрій розповідає: знав, що ворог щось задумав, уже напередодні.
«Перед тим, як прориватися, вночі були простріли території, і ми з напарником чули їх, – згадує Андрій. – Тоді я розумів, що щось намічається. Я спершу думав, що вони таким чином шукають наші позиції. Ми ж не стріляли у відповідь, бо цілі ж не видно, і ми могли себе видати. Та вже потім я зрозумів, що вони прострілювали дорогу, якою будуть іти. Хтось один ніч пробігав-постріляв – відповіді немає, значить, тією дорогою можна йти. Що, власне, вони і зробили наступного дня».
Головне – вірити, і перемога буде
«Мій батько воював з 2014 року, а в 2023 році його демобілізували за віком. Він – звичайний тракторист, як і я, але пішов захищати Україну, – говорить Андрій. – Зараз я став на захист нашої країни, і робитиму це, поки не виженемо окупантів зі своєї землі. Ми маємо їх вибити до своїх кордонів, щоб мої діти жили в тихій, мирній Україні. Бо якщо ми цього не зробимо, то їм також доведеться взяти зброю до рук, а я цього не хочу. І точно в кожного, хто сьогодні стоїть на захисті, є своя причина, заради чого вони це роблять. Я тут заради своєї сім’ї і майбутнього своїх дітей».
Андрій Семко зі своїм командиром взводу
Воїн додає, що не варто зневірюватись і впадати в розпач. Потрібно вірити в майбутнє своєї країни і робити все залежне, щоб перемога скоріше настала.
«Тоді, коли вдалося знищити дві групи ворога, на позиціях ми були з побратимом Сергієм. Він також із Чернігівщини, трошки старший за мене чоловік, – розповідає Андрій. – Як згадую, що ми пережили, то чуб встає дибом. Це було справжнє пекло. Лише лічені години уночі і трошки вдень були більш-менш спокійними. А так цілодобово втискаєшся в землю, але тебе все одно аж підкидає від вибухів. Як тільки починає «сіріти», все довкола гуде. Приліт за прильотом, і це не один-два, там декілька годин безперестанку тебе криють. Світанок, захід, сутінки – то справжнє пекло там. І лягає так поруч, що здається, очі з орбіт зараз вистрибнуть. Я сам важу 80 кілограмів, плюс спорядження на мені ще 50, але вибуховою хвилею, як пір’їнку, на три метри відкидало. Переляк і відчай дуже швидко в такій ситуації можуть захопити твою свідомість. Але я свого товариша постійно підтримував словами, що все буде добре, прорвемося, переможемо. І сам ніколи не впадав у розпач. Коли ми заходили на цю позицію, я намагався постійно посміхатися і вірити. Ми вірили з Сергієм, що вийдемо і витримаємо. Так і сталося. Головний ворог кожного – наша підсвідомість і зневіра. Якщо щиро вірити в успіх і цілеспрямовано йти до своєї мети, то подолати можна будь-які труднощі й узяти гору над найстрашнішим ворогом. Тож вірте в наші Збройні сили України, вірте в нашу перемогу, і вона неодмінно буде».
Джерело: сайт газети “Чернігівщина”, Марія Пучинець, фото Дмитра Нікішина
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
