Марії Іванівні на початок повномасштабного вторгнення виповнився 81 рік, або, як вона жартома каже: «18 навпаки». Зараз жінці вже 84.
Живе вона в невеличкому селі в Мринській громаді на Ніжинщині.
Незважаючи на поважний вік, Марія Іванівна не тільки жваво вправляється по господарству, а й, як може, допомагає Збройним силам.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, невеликий будинок жінки перетворився на пральню та лазню: наші воїни приносили речі для прання, приходили митись.
– І це взимку, сушити було ніде, то розвішували по батареям, сушили, прали, знову сушили, і так день у день. Ми залишали випраний одяг, а хлопці вже забирали, і натомість приносили брудний. Одного разу приходимо, а там папірець лежить і на ньому написано «Дякуємо, що випрали». Це як медаль, навіть дорожче будь-якої нагороди – зі сльозами розповідають мати і дочка.
Папірець з подякою від воїнів вдома зберігають як сімейну реліквію.
Після звільнення Ніжинщини від окупантів, Марія Іванівна разом з односельцями готувала для захисників їжу, давала продукти, які волонтери відвозили на фронт. У знак вдячності захисники подарували волотерам та жителям села прапор.
– Кажу – бережіть його. Буде перемога, то винесемо його, щоб всі бачили нашу гордість.
У Марії Іванівни є дві дочки, четверо онуків та онучок і правнучка. Один з її онуків Олександр з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист нашої країни, був двічі поранений. Його мати – старша дочка Марії Іванівни є учасницею Мринського волонтерського осередку «Сіточка». Разом з односельчанками вони плетуть сітки, кікімори, шиють білизну та сушать цілющі чаї для наших захисників. До роботи у волонтерському осередку Антоніна долучила і свою маму. З клаптиків тканини та одягу Марія Іванівна в’яже для захисників килимки для сидіння.
– Коли у 2018 році помер батько, – розповідає Антоніна, – мама засумувала. – ми давай думать, щось треба робити, якесь заняття їй придумати. Сестра і каже: може хай спробує в’язати. Була косинка недов’язана гачком, показали схему дали мамі – вона хутенько дов’язала. І каже – давайте ще. Ми ще нитки придбали, схеми з інтернету розрукували. Мама в’яже і дарує усім родичам та знайомим. Тільки в Мринській сільській раді, минулої зими ми рахували, мамині косинки зігрівають чотирьох працівників.
– Мама і далі хотіла допомагати тим, хто нас захищає. В наш волонтерський осередок люди несуть тканину всіляку на сітки, буває залишаються обрізки, або клаптики, такі що на сітки не йдуть. От і прийшла ідея – в’язати гачком килимки для сидіння. В холодну пору року такі вироби дуже виручають хлопців.
За три місяці Марія Іванівна зв’язала вже 58 таких килимків. Крім тканини, яку привозить дочка з волотерського осередку, в хід іде і одяг, яким з в’язальницею діляться сусіди і односельці.
– Хочу, щоб не тільки тепло було, а і красиво, тому вплітаю в килимки яскраві смужки. Буває, що тканина вже порізана – бери і плети, то можу за день і два килимки сплести. Але в більшості випадків приходиться самій різати, потім зшивати, змотувати в клубки і аж потім в’язати – тому точно сказати скільки часу забирає виготовлення такого килимка не можу. По різному буває. – розповідає бабуся.
Поки розмовляємо, її руки ні на хвилину не припиняють роботи – ось вже пів килимка і готово.
Дивлячись на нашу співрозмовницю, на таких людей, розумієш, що ми маємо, ми мусимо перемогти. Адже перемога виборюється щоденним подвигом наших воїнів, невтомними руками отаких бабусь, жінок та матерів, кожного, хто допомагає, наближаючи такий очікуваний день, коли в нашій багатостраждальній країні запанує мир.
– Я всім захисникам бажаю, щоб всі вернулися додому, щоб прийшла перемога і більш не переживали за них матері та дружини. І хай мир буде в Україні, – я щодня за це молюся Богу. І я вірю, що так і буде – говорить нам на прощання Марія Іванівна і материнською рукою благословляє в дорогу. І нам також додається віри і сил, і наснаги.