Зайшовши до магазину «Мотостандарт», ти ніби потрапляєш у маленький технічний всесвіт. Уздовж стін — мотоцикли, скутери, велосипеди, електробайки. Виблискують хромовані деталі, пахне гумою, мастилом і… святом. Посеред зали сяє новорічна ялинка, прикрашена іграшками та вогниками. Відчувається хазяйновитість господаря — тут кожна деталь не випадкова, усе доглянуте, охайне, зроблене з любов’ю та турботою.
Діти ідуть сюди, як до музею. Спершу їх приваблює яскрава мототехніка: мотоцикли, скутери, дорослі та дитячі велосипеди, електровелосипеди, електроскутери тощо. Але найбільше вражає те, що висить просто в центрі зали: справжній «шахед». Той самий безпілотник, який колись ніс загрозу району. Тепер він безсилий, знерухомлений і перетворений на музейний експонат. Його подарували військові, а Дмитро Волик встановив його для ефекту і як мовчазне нагадування, що війна не десь далеко, вона зовсім поруч. І це — реальність, у якій доводиться жити українцям.
Поруч — ще один світ, але вже у мініатюрі: вітрини з маленькими моделями мототехніки різних поколінь. Кожна така робота — ювелірна, зроблена вручну з найдрібніших фрагментів військових шевронів та написів. Це подарунки друзів і побратимів.
Там же — світлина друга Дмитра, Миколи Саєнка. Він загинув у грудні 2022 року. Його погляд з фото — світлий, спокійний, але сильний. Такий, що змушує зупинитися й вдихнути глибше. Це нагадування про ціну, якою виборюється кожен наш день.
Дмитро належить до тих людей, у яких енергія й допитливість вічно працюють на повну. Його складно уявити без роботи, без ідей і без справи, яка захоплює.
Навчався у першій школі Ніжина, у математичному класі, а згодом вступив на фізико-математичний факультет Ніжинського державного університету. Ще студентом працював у нічній охороні кафе, був мангальником у парку Шевченка, на ярмарках, мотофестах. Високий, спортивний, завжди міг владнати конфлікт чи заспокоїти забіяк — та при цьому залишався добрим і стриманим.
У 2011 році Дмитро розпочав підприємницьку діяльність. Два онлайн-магазини мотозапчастин, параллельно – робота начальником охорони в одному з клубів Броварів, відкриття невеликого магазину у Ніжині разом із другом Миколою — усе це стало стартом великої справи.
А потім прийшла війна. Усі плани — мотосалон мрії, дитяча зона, розширення магазину — обірвалися. Дмитро вступив до місцевої самооборони, згодом потрапив до тактичної особової розвідки. Був у Бахмуті два важких місяці.
Після ротації він продовжив службу на Ніжинщині. Після чергового проходження ВЛК його комісували за станом здоров’я. Дмитро повернувся додому, але війна з його серця не зникає жодного дня.
Допомагає чим може: передає запчастини, ремонтує техніку, а зараз разом із небайдужими ніжинцями збирає кошти на два генератори для 57-ї бригади. У «Мотостандарті» діє правило — частина від кожної покупки йде на підтримку армії.
Дмитро продовжує шукати способи бути корисним фронту: пропонує створити в місті стратегічний резерв майстрів із шиномонтажу, ремонту авто- та мототехніки. Переконаний, що Ніжин має всі можливості, щоб забезпечувати бійців оперативним та якісним обслуговуванням їхніх байків, мопедів та скутерів — техніки, яка сьогодні вирішує багато на передовій.
Успіх «Мотостандарту» — це колосальна праця та сміливість братися за розвиток у час війни. Саме ця наполегливість допомогла Дмитрові Волик у 2025 році отримати важливу підтримку — грант у межах урядової програми «Грант для ветеранів та членів їхніх сімей» від Центру зайнятості.
Він підійшов до цього серйозно: склав повноцінний бізнес-план, продумав кожну цифру, кожну одиницю техніки, яку потрібно придбати.
За 500 тисяч гривень, отриманих від гранту, він зміг закупити електровелосипеди, професійний електроінструмент для ремонту мототехніки, замовити банери й рекламу, сучасну яскраву вивіску, що зробила магазин впізнаваним у всьому районі
Грант збільшив ассортимент, а також дав змогу створити маленький мототехнічний хаб, куди люди приходять не тільки купити щось, а й отримати пораду, обслуговування чи просто поспілкуватися.
Нещодавно Дмитро разом зі своєю молодою командою подавався на міжнародний ветеранський грант. Вони підготували якісний відеоролик і доклали багато зусиль, але цього разу перемогти не вдалося — можливо, щось ще потребувало доопрацювання. Утім, Дмитро не засмутився. Навпаки, він сприймає це як досвід і впевнений, що буде подаватися знову, щоб удосконалюватися й рухатися вперед.
У планах — власна сучасна мотомайстерня. «Зараз це тренд, — усміхається Дмитро. — І я точно знаю, що ми зробимо її найкращою».
З майбутньою дружиною Тетяною він познайомився в соцмережах. Таня ніколи не була прихильницею онлайн-знайомств, але в його першому повідомленні було щось настільки щире й тепле, що вона не змогла не відповісти. З кожною новою розмовою Дмитро відкривався по-іншому: начитаний, дотепний, уважний до деталей — він умів сказати так, що слова залишалися в серці.
Тетяна з усмішкою згадує: «Спочатку я закохалася в його голос». А коли вони зустрілися —вже остаточно й безповоротно.
Разом вони понад 10 років. Виховують двох доньок Настю та Поліну, яка зараз — мамина помічниця в декреті. Тетяна має свою мрію: відкрити власні курси та викладати англійську дітям. Дмитро підтримує і каже, що в родині все можливо, якщо діяти разом.
Попри те, що Дмитро багато працює й допомагає військовим, саме сім’я дає йому сили не зупинятися, не зламатися й продовжувати робити те, що вміє: розвивати справу, підтримувати армію, побратимів та щодня рухатися вперед.
Олена Кресан
