“Коли ворожий танк проїхав по мені вдруге, я не міг зрозуміти, чому ще досі живий”: сьогодні Олександру Зозуляк – 49.
Він плигнув під танк добровільно.
Не тому, що хотів померти. А тому, що іншого шансу не було.
Кулемет заклинило після першої ж черги, ворожа машина летіла прямо на нього, а позаду – його хлопці, яких він не мав права втратити.
Олександр Зозуляк, звичайний підприємець із Чернівців, став старшим лейтенантом 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Він воював у Золотому, Попасній, Луганському, а потім опинився на висоті 307,5 – позиції, яку вороги назвуть “Сталінградом”. Бо занадто дорого вона їм далася.
25 січня 2015 року на опорний пункт “Валєра” пішли п’ять танків і БМП.
Українських бійців там було трохи більше тридцяти. Озброєння – два ПТУРи та кілька гранатометів. Жодних шансів у відкритому бою.
Танк проїхався по Олександру двічі. Спочатку вперед, потім – заднім ходом.
Гусінь пройшла вздовж голови. Каска злетіла, чобіт зник. Ліву руку розтрощило, праву зламало, три переломи таза, розірвані м’язи, рвані рани.
Він чув, як ламаються його кістки. І пам’ятає, як подумав: “Якщо я відчуваю біль – значить, ще житиму”.
Під ворожою машиною він пролежав годину. Не стік кров’ю лише тому, що танк притиснув рани і став джгутом.
А ще – бо думав не про себе. Він думав про своїх хлопців. Чи всі живі. Чи нікого не втратив.
Бо, як зізнається сам, смерті він перестав боятися ще в Золотому. Найгірше для нього – втратити підрозділ і бути в цьому винним.
Побратими підбили той танк, витягли Олександра, коли підійшла підмога.
Ліву руку врятувати не вдалося – ампутація. Лівій нозі теж загрожувала та сама доля, але лікарі зробили неможливе.
А Олександр зробив те, що після двох тонн заліза, які проїхалися по ньому, видається ще неймовірнішим: він не здався.
Він зайнявся спортом. Він поїхав на “Ігри Нескорених” в Австралію – і привіз срібло у стрільбі з лука.
Він повернувся до роботи, він мріє про Паралімпіаду в Токіо. Він живе повноцінним життям.
Іноді його питають, як він вижив. Він знизує плечима – тепер уже протезом лівої руки – і каже: мене врятував бронежилет, наколінники… а ще – любов до своїх хлопців. І до своєї землі.
“Ми маємо захищати свою землю, – каже він. – Я йшов на війну, щоб захистити рідних”.
І додає: хто має мужність – той не бере її напрокат.
Олександра Зозуляка нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.
Але найвища нагорода, мабуть, в іншому: він досі у строю. Без руки, але з цілим серцем.
І коли його побратими бачать його – вони знають: неможливе – це просто питання часу.
Джерело: Gabrielle Curtis
