Щоранку Валентина Савченко йде за город. Там, на краю кладовища, поруч одна з одною – дві могили з українськими прапорами. Тут поховані її донька Тетяна та син Роман. А ще один син, Тарас, і досі боронить Україну на передовій.
Родина Савченків із села Кишин на Житомирщині пережила втрати, які важко осягнути. Усі троє їхніх дітей добровільно стали на захист України. Двоє вже назавжди залишилися в строю Героїв.
Валентина зізнається, що не минає жодного дня без відвідин дітей. Біля їхніх могил вона розповідає новини, згадує дитинство й говорить так, ніби вони можуть її почути.
«За нашим городом – їхні могилки. Я приходжу, розмовляю з ними, питаю, як у них справи. Правда, мовчать…», – каже жінка.
Старша донька Тетяна ще змалку мріяла стати медикинею. У 2015 році вона вступила на військову службу. Працювала у військових госпіталях Сєвєродонецька, Києва, а після початку повномасштабної війни – у Білій Церкві. Понад десять років рятувала життя українських військових.
Навесні 2025 року через серйозні проблеми зі здоров’ям Тетяна залишила службу. Вона проходила лікування та реабілітацію, однак у грудні її серце раптово зупинилося. Їй було лише 33 роки.
Молодший син Роман за освітою був кухарем. Спочатку працював у військовому госпіталі, а після початку повномасштабної війни добровільно перевівся до бойового підрозділу. Служив командиром міномета.
У лютому 2026 року Роман загинув під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Батько згадує, що син дуже любив тварин. Із 2017 року поруч із ним на війні була собака Луна, яку він колись підібрав маленьким цуценям і більше ніколи не залишав.
Єдиний із дітей, хто сьогодні продовжує службу, – Тарас. Він захищає Україну ще з 2014 року. Пройшов бої за Слов’янськ, Краматорськ, Донецький аеропорт, був поранений у Пісках, але після одужання знову повернувся на фронт.
Батьки часто згадують, як колись усі троє дітей бігали подвір’ям, гралися, сміялися й бешкетували. Сьогодні від тих щасливих років залишилися фотографії, теплі спогади та дві могили біля рідного дому.
Попри страшний біль, родина Савченків продовжує жити. Вони чекають на Тараса, бережуть пам’ять про Тетяну та Романа й вірять, що їхня боротьба була недаремною.
Джерело: On-line Ukraine
