За соняшниковим полем, далеко від гамірної траси, загубилося невеличке село. Здавалося, воно навмисне сховалося від світу – поміж зарослих садів, городів і старих груш, що схиляли свої гілки мало не до землі.
Тихо під соняхами. Ґрунтова дорога, припорошена літнім пилом, неквапливо виводить нас до хат. Тут не чути гуркоту машин – лише шелестить листя, десь озивається півень та гуде бджола, яка заблукала в сонячному морі.
На кладці нас зустрічає старенька бабуся з ціпком. Коли підходимо ближче, вона усміхається – щиро, радісно, як рідним. На наше прохання поговорити вона охоче погоджується.
Це – корінна жителька Червоного Озера, Майя Климівна Брязкало. Їй 87 років. І все життя вона прожила тут, у рідному селі.
Цієї зими бабуся прихворіла, і родичі забрали її до міста, щоб була під наглядом і доглядом. Та щойно стало краще – Майя Климівна попросилася додому.
– Місто містом, а душа летить додому, у село, – говорить вона.
У цих словах – ціле життя. Тут її хата, сусіди, яких знає з дитинства, знайомі стежки, сад і кожен куточок, який пам’ятає її ще молодою.
Почувши голоси із сусіднього двору, виходить сусід. Щоправда, сусідка називає його по-хлоп’ячому – Юрком. Та й сам чоловік, усміхаючись, представляється саме так – Юрко. Це Юрій Юрченко, який народився та виріс тут, потім жив у Києві, а згодом село знову покликало його. Після виходу на пенсію він повернувся до батьківської хати.
Живе Юрко по сусідству із сестрою, Тетяною Юрченко. Господарюють удвох: тримають курей, козу, собаку та кішку. Обробляють невеликий клаптик городу. Невеликий – зате який!
Він буквально потопає у квітах. Тут – жоржини, гладіолуси, айстри, чорнобривці, флокси – яскравими кольорами ваблять очі.
А на подвір’ї витає п’янкий аромат запашної м’яти. Вона розрослася так щедро, що можна косою косити.
Тетяна швиденько нарізає нам букет. Просто так, від душі. А господар щедро пригощає ароматними грушами.
І так гарно тут і затишно, як у дитинстві. Їхні погляди випромінювали щирість, тепло і радість – так, як у дитинстві раділи бабуся з дідусем, коли ми приїжджали до них у гості.
Розмова зав’язалася швидко. Вони, перебиваючи один одного, розповідали про сьогодення: у селі залишилося зовсім мало людей, не залишилося жодної корови, немає ні магазину, ні відділення пошти. Заріс бур’янами та деревами старий колгосп, де колись працювали майже всі жителі села. Магазин на «колесах» приїздить із товарами двічі на місяць, а пошта – один раз.
А потім слова самі повернулися в минуле – до розповідей про те, як гарно було і як більше ніколи не буде.
І перед нами починає оживати те село, якого вже майже немає. Охайне, невелике —-приблизно 45 дворів, у кожному по 4–5 людей. На вулицях гралися діти, була школа і ясла.
«За городами у нас були озера. Було – підемо, поставимо ятері, то тоді витягти не могли, стільки карася було», – розповідає Юрій.
«А береги великого озера були яскраво-червоними, чи то глинистими, – тому і назва села Червоне Озеро.
Та через меліорацію, зміни клімату та господарську діяльність озеро обміліло, а потім майже повністю зникло, висохло. А от назва села збереглася», – доповнює він.
Зі спогадів постають колишні вулиці, подвір’я, люди. Ті часи, коли тут вирувало життя, коли з кожної хати долинали голоси, на вулицях було людно, а село не ховалося у тиші, як тепер.
Слухаєш їх – і мимоволі ловиш себе на думці: село живе доти, доки є кому про нього розповідати.
Поки Майя Климівна пам’ятає, якою була ця вулиця. Поки Юрко називає по імені тих, кого вже давно немає. Поки Тетяна вирощує біля хати квіти, як це робили тут жінки багато років тому.
Поки ми говоримо, вулицею попід соняхами проїжджає підвода, запряжена білим конем. На підводі – дідусь, який вправно керує, і бабуся, що сидить з іншого боку. Виявляється, у селі ще є два домогосподарства, де тримають коней.
Часу було обмаль, і нам треба було їхати, але так чомусь не хотілося. Подякували щедрим господарям за гостинність та теплу зустріч і рушили далі.
Та неможливо було не озирнутися. Ще раз подивитися на хати, на Юрка й Тетяну, які стояли біля хвіртки й проводжали нас поглядом. На Майю Климівну, що залишилася на кладці зі своїм ціпком і тією щирою усмішкою, якою зустріла нас.
Поки вони тут живуть – тут живе пам’ять і спогади: у старій кладці, у груші, щойно зірваній із дерева. У запаху м’яти. У букеті квітів, подарованому незнайомим людям. Тут – людське тепло, щирість і доброта людей, які живуть цією землею і бережуть свої спогади.
Марина Ігнатенко